Це були десять років рок-н-ролу.У 2004-му я вперше приїхав на Буковину. Вона тоді була геть чужою, незнайомою землею із чужими людьми. Але проживання поміняло спортивні штани на рвані джинси і кеди. Пісні "Очеретяного кота" і "Перкалаби" потроху витіснили з плеєра "Наговіцина", "Кучіна" і "Бутирку".
Вперше відчути себе буковинцем стало можливо тоді, у 2004-му. Тоді, будучи студентами, ми зі Слоуком з Рогатина маркером написали на прапорі "Чернівці" і поїхали на Майдан рейсовим автобусом. Тоді ми вперше майданули Януковича.
З того часу пройшло десять років, п'ять із яких я трешував на базі 2-го гуртожитку, а інших п'ять працював у МБ і жив МБ.
Ми сідали у поїзди під насмішкуватими поглядами продажного біо-дрантя і скептиків: "Ну, і шо? Шо це дасть? Давайте, покричіть там. Нічого ви не зробите..." А тепер цей недолюдський непотріб позатикав свої брудні писки і посилено перефарбовується у прибічників Революції. Їздить фотографуватись на тлі твого і мого Майдану. Майдану, який ми зробили центром світової демократії 21-го століття. Точкою опори для Того, хто обертає Землю.
За ці роки ми вдруге майданули свиню, що вважала себе нашим хазяїном. Майданемо і тих, хто посміє так думати в майбутньому.
Коби не стишувалоси.
Але не про то...
Так, як важко зізнатися мамі про твоє перше кохання - важко зізнатися в коханні Чернівцям. Вони, звісно, вислухають, зрозуміють, і далі стоятимуть над історією. Важко зізнатися друзям, колегам і, навіть, шефу, бо всі з них за ці роки стали чимось більшим, ніж друзями, колегами і шефом.
Ми обов'язково зустрічатимемось за столами, на площах, хрестинах і майданах. Згадуватимемо наше минуле і плануватимемо майбутнє.
Із розумінням цього, стримуючи скупу, чоловічу сльозу, можна "в мажорі" сказати: "щістє-здоровлє, кохані Чернівці! Зустрінемось на барикадах;)"
