Всі лавочки під кленами зайняті безтурботною молоддю. Біля залізної постаті двірника з трояндами гід Пан Ярко у ефектному костюмі та капелюсі захопливо розповідає групі туристів про красу Чернівців. Туристи – здебільшого поважні жінки – з усмішками слухають і аплодують.
Словом, звична картина європейського вечірнього міста на вихідних. Картинка була настільки мирною і атмосферною, що мені на мить здалося, наче ніякої війни немає. Наче вона наснилася мені у якомусь жахітті. Що нічні новини про обстріляну російськими ракетами Одесу – то все не з нами відбувається…
А, може, й справді ця війна мені наснилася..? Так хотілося хоч на секунду в це повірити…
Автор фото: Тарас Піц
Але ні. На одній із лавочок помітила військового. Він сидів задуманий, серйозний. Як мені здалося, спостерігав за тим, що відбувається довкола, і відчував себе самотнім на цьому святі життя. Можливо, він лише недавно повернувся на кілька днів у відпустку з передової і зараз ніяк не може звикнутися з мирним ритмом життя ? Не знаю…
Потім біля нього підсіла якась пара, і військовий гречно поступився їм місцем. Кинув на плечі свого рюкзака і пішов. Його постать у пікселі разюче виділялася поміж святково вбраних перехожих…
Ні, війна мені не наснилася. Вона триває – страшна, кривава. І ще буде довго. Марно сподіватися на те, що це жахіття швидко закінчиться. Це не кіно…
І чомусь згадалася недавня розмова з одним бійцем-чернівчанином на похороні його побратима.
"Побувши вдома деякий час, хочеться знову повернутися на передову, до товаришів. Просто тут, у тилу, все якось не так…Усе зовсім по-іншому…", - сказав він мені тоді.
Тепер я розумію, що він мав на увазі. Бійці тут почуваються самотніми…
Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram
