«Ми за вас помолимося»: як я встрягла у «мовний конфлікт». Блог Галини Олійник

Днями встрягла у "мовний конфлікт". По-іншому не могла.

Йшла повз Соборну площу в центрі Чернівців. Ще здалеку чую – хтось щось говорить у мікрофон російською. Підійшла ближче – це проповідує пастор однієї з релігійних організацій, яка роздає їжу переселенцям.

Людей біля намету, де тривала проповідь, зібралося чимало. Стояли у черзі за їжею, ну й слухали. Пастор говорив довго й натхненно. Головне – гучно.

Мені чомусь стало страшно – наче ворог уже в місті. Потім на зміну страху прийшов гнів. Я рішуче направилася у бік натовпу.

Один із членів релігійної організації протирав столики, за якими сиділи люди і жували видані їм пайки. Я поцікавилася в нього, чому посеред міста в розпал кривавої війни правиться проповідь російською, а не державною.

У відповідь "отримала", що тут переважно переселенці зі східних міст України і вони не сприймають української.

"Впевнена, що вони її розуміють", - заперечила я.

Тим часом пастор уже завершив проповідувати і його підкликали до мене. Я повторила своє запитання. На що він знову повторив тезу про "переселенців, які не сприймають української". І сказав, що він проповідує слово Боже, тож неважливо, якою мовою. А йому, мовляв, легше російською. І взагалі, ми живемо в демократичній державі, закон не забороняє розмовляти російською.

Проблема, відповіла я, в тому, що є ще моральний аспект питання.

"А спробуйте отак у тій же Росії вийти на площу і публічно проповідувати українською. Але ви не зможете, бо вас відразу "загребуть" у "бобік", - кажу.

Пастор пішов із "козирів": запитав, що конкретно я зробила для допомоги переселенцям.

"Ви, може, їжу їм роздавали чи дали прихисток? А якщо ні, то нічого тут розповідати, хто якою мовою спілкується".

Він, до речі, у розмові зі мною перейшов на українську, і доволі гарно в нього виходило.

Наостанок пастир сказав, що вони помоляться за мою заблудлу душу і щоб я приходила до них на проповіді. Та й відійшов подалі.

А тим часом підійшов, так розумію, голова цієї релігійної організації. Він пояснив, що організація місцева, а це приїхали переселенці зі своїм наставником.

"Я сам з україномовної родини, місцевий, і для мене теж це неприйнятно, що читають публічно проповіді російською, - сказав мені чоловік. – Я пропонував потроху переходити на українську, проте люди не хочуть. Так неприємно, коли приношу їм їжу і запитую, будуть каву чи чай, а мені у відповідь лунає: "мне кофе!" Ні "дякую", ні "будь ласка", - все "спасибо", "пожалуйста", і так далі… Я теж читаю їм проповідь, але українською. У ці хвилини помічаю на їхніх обличчях нерозуміння. Ці люди не хочуть змінюватися.

З іншого боку, їм складніше, ніж нам. Переважно тут – люди старшого покоління. Вони все життя спілкувалися російською і не бачили потреби переходити на українську. Зараз їм складно усвідомити, наскільки все змінилося. Їм потрібен час… Але ви правильно чините, що робите їм зауваження. Вони повинні розуміти, як це виглядає збоку. Щодня гине стільки українців… До людей нарешті має дійти, що треба шанувати своє, рідне!"

Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber |