Тема громадського транспорту, мабуть, вічна. Про нього завжди знайдеться що написати. Часто у громадському транспорті можна також почути або побачити щось цікаве. Для тих, хто любить спостерігати за людьми, поїздка у маршрутці або тролейбусі – справжня знахідка.
Днями спостерігала в маршрутці сцену, яка, на перший погляд, доволі буденна. Але мене вона сильно вразила. Можливо, саме тим, що інші її справді сприйняли як звичну річ…
Як відомо, з початку квітня чернівецькі перевізники відмовилися безкоштовно перевозити пільговиків, доки цю послугу їм не будуть компенсувати. Перевізників розумію, як і те, що в "негумовому" міському бюджеті знайти кошти на перевезення пільговиків не так просто. Питання, можливо, буде вирішене під час квітневої сесії міськради. Та я не про це. Моя розповідь – про людей, отих справді заслужених пільговиків, які стали жертвами цієї ситуації.
Отож, їду я в маршрутці №11. Людей набився повен салон, ще й, як завжди, ті, хто сидять, постійно штурхають тих, хто стоїть, аби останні передали за проїзд. На одній із зупинок заходить дідусь. Старенький-старенький. Руки трусяться, згорблений. "У мене посвідчення", – каже він водієві. "Яке посвідчення?" – цікавиться водій. – "Ветерана війни", – тихо відповідає дідусь. "Ваше посвідчення тут недійсне! – відказує водій, повертаючи ветеранові пожовклий і потертий документ. – Зараз усі пільги скасовані. Безкоштовно перевозимо тільки військових АТО!"
Дідусь з усіх сил намагався розчути, що йому каже водій. Видно було, що він погано чує. Він розгублено озирався довкола і не розумів, що відбувається. Та дарма шукав відповіді – пасажири зніяковіло відводили погляд від нього.
І тут одна з дівчат не витримала і витягла з сумочки три гривні. "Передайте за діда і скажіть йому, що за нього заплатили, щоби не переживав, але голосно", – попросила вона. І тут салон наче прокинувся. "Чуєте, за вас заплатили!" – радісно загукали ветеранові на вухо. Інша жінка хутко схопилася зі свого місця і попросила дідуся, щоби той сідав. Він спочатку відмовлявся, та потім таки сів і відвернувся до вікна. Виходячи з салону, я зазирнула старенькому в очі. Вони були сумні-сумні...
Мабуть, так і треба робити. Доки депутати, чиновники і бізнесмени-перевізники будуть розбиратися, кому дати, а кому не дати грошей, давайте ми, пасажири, дбатимемо про інвалідів, ветеранів, просто стареньких людей. Нас тих три гривні, як то кажуть, "не зігріють", а от таким людям допоможуть відчути, що про них дбають і не забувають…
Ярослав Волощук