Розповіді про жінок без сентиментів

Якось під час кухонних посиденьок із подругою я поділилася враженнями від читання книги "Забагато щастя" Еліс Манро. Мовила, що в оповіданнях вельми колоритна галерея жіночих образів, але вміщені вони в сюжетні перипетії, які не надто звичні мені, навіть трішки дивні. Вона сказала, що, можливо, важливими є не так самі історії, як необхідність їх розповісти. Мабуть, подумалось, тут є рація. Завдяки такій наративності можна побачити, як кожна з героїнь проявляє себе в тих чи інших обставинах, а також з’ясувати, яким є жіноче щастя, і чи буває його забагато.

10 оповідань про жінок із присвятою чоловікові

"Інший вимір" відкриває збірку. Першою з’являється Дорі. Непримітна покоївка в невеличкому готелі. Про неї читаємо: "Любила свою роботу, що проганяла зайві думки, а після неї можна було швидко заснути". Вона уникає спілкування, таємнича. Ми нічого не підозрюємо поганого. Аж до появи Ллойда, котрий вривається в її життя надто швидко. Динамізм подій авторка підкреслює своєрідним "відрубуванням" шматків життя головної героїні. Буквально трьома реченнями показано смерть матері, вагітність, заміжжя. Відсутність альтернативи, невеликий життєвий досвід, нерозуміння самої себе. Наслідком цього стало співмешкання з домашнім тираном. Подія, що перекреслює життя. Дорі отримує листа. Одного разу Ллойд пише: "Світ засудив мене як Монстра, і я з цим не сперечаюся, хоча можу згадати зараз людей, які кидають бомби та спалюють міста, морять голодом і вбивають сотні тисяч людей, і їх не вважають Монстрами, а нагороджують медалями і вшановують, лише дії проти малого числа сприймають як приголомшливе зло. Це не причина вибачати, це просто спостереження". Він повідомляє, що усвідомлення свого найгіршого призвело до відкриття "іншого Виміру". Це химерно, але після прочитання жінка відчуває полегшення. А різкий фінал оповідки підкреслює важливість життя.

"Художній твір". Бачимо учительку музики Джойс – покинуту жінку, яка зациклена на власній поразці. Чоловік Джон залишає її заради непримітної Еді. Авторка завдяки героям цього твору розмірковує про кохання: "Чи можна його виокремити, той момент удару межи очі, ту раптову катастрофу? Удар долі, після якого людина стає калікою, злий жарт, після якого пильні очі беруться потворними більмами". Маріонеткою в іграх дорослих стає Крісті О’Делл – дочка Еді, учениця Джойс. Дівчинка щиро захоплювалася учителькою, залишаючись для неї непримітним джерелом інформації. Підрісши, Крісті пише книгу "Як нам жити", вміщуючи оповідання "Kindertotenlieder", що є присвятою Джойс. До речі, саме в оповіданні "Художній твір" Манро пише про сприйняття читачем короткої прози: "Це відразу розчаровує. Це ніби вмить применшує цінність книжки, робить з автора прохача біля брами великої літератури, якого не пускають всередину".

"Узвишшя Венлока". Студентські будні головної героїні, стосунки з сусідкою Ніною та загадковим містером Первісом, асоціація вірша з неприємною ситуацією. А насамкінець читаємо думки про тодішнє студентство: "Вони поспішали, не знаючи всього, на що здатні".

"Глибокі-западини". Це оповідання, мабуть, про час, коли дитина обирає шлях, який може абсолютно не подобатися. Є Саллі. В одну мить руйнуються всі уявлення жінки. Вона збивається зі шляху, погоджується бути асистенткою чоловіка, який "використовуватиме її для масштабу на фотографіях": "Так вона стала невеличкою фігуркою в чорному або яскравому одязі, створюючи контраст зі смугами силурійських чи девонських порід". А син – її копія – має бажану нею свободу, хоча та викликає неприйняття. Кент каже: "Мені здається кумедним, що людина повинна замикати себе в якомусь одязі. Йдеться про вбрання інженера, доктора, геолога, через яке потім проростає шкіра – через одяг, я маю на увазі – і людина навіть не може його скинути. Нам дано шанс вивчити світ внутрішньої чи ще якоїсь реальності й пережити в ній і духовне, і фізичне, і весь спектр хорошого і жахливого, доступного людству, де є біль, а також радість і сум’яття. Цей вид самовираження може видатися занадто роздутим, але єдина річ, від якої я навчився відмовлятися, це інтелектуальна гординя…"

"Вільні радикали". Ніта, 62 роки, хвора. Сумує за чоловіком Річем, якого не стало. Щоранку в подробицях згадує, що немає його в меншій ванній кімнаті, спальні, у більшій ванні, кухні, на ґанку або в кабінеті, пов’язуючи приміщення з важливими життєвими подіями. У її будинок приходить небезпечний незнайомець. Навіть на порозі смерті жінка намагається відтермінувати наближення неминучого.

"Обличчя". Хлопчик зі страхітливою плямою на лиці. Батько, головними рисами якого були ненависть і зневага, не сприймає малюка. Мати відчайдушно бореться за сина. Знаходиться дівчинка Ненсі, яка вподобує його. Хоче виглядати так само, нівечить своє обличчя. Дітей розлучають. Бувши дорослим, головний герой думає про зустріч із нею. Чи вона би щось змінила. Дає читачеві на вибір три варіанти розгортання подій: "неодмінно", "на певний час", "аж ніяк". Обов’язково варто звернути увагу на неймовірний вірш Волтера де ла Мара з цієї оповідки.

"Такі жінки". Дівчинка-оповідачка – сторонній споглядач змагання двох жінок за чоловіка. Їм не так важливо було, що він помирає, як бажання виграти. Юнка зазначає: "Я досить добре второпала суть усіх поразок та перемог у змаганні між Сільвією та Роксаною, але все одно було дуже дивно, що химерним призом був містер Крозьє". Коли показано бажане, Еліс Манро знову пришвидшує події життя юнки, адже та виконала свою місію: "Я виросла, а потім постаріла".

"Дитячі розваги". Марлен і Шарлен – дівчатка, що чинять злочин. Об’єкт нелюбові – "спеціалізована" Верна. Дорослою Марлен намагається дослідити ставлення різних культур (яких уже не називали "примітивними") до людей із розумовими та фізичними вадами. З’ясовує, що їх як цькували, так і поклонялися їм. Про вчинене: "Чи не виникало і в мене бажання покаятися під час цієї розмови? Чи ще колись? […] Ні. Це не для мене. Що було, те було. Сонми янголів, незважаючи на криваві сльози".

"Ліс". Є чоловік (Роб) і жінка (Леа). Він самітник, а вона втомлена життям. Їхні стосунки – безлюдні хащі. І не надто видніється перспектива просвітку.

"Забагато щастя" – оповідання на десерт. Софія Ковалевська – сильна жінка у світі чоловіків, якою рухало кохання, а ще відчуття власної значимості: "Він же геть забув, що вона не лише математик, а ще й літераторка. Яке розчарування для парижан, що він ні те, ні те. Просто науковець і чоловік. Справді, дуже кумедно". Вона любила свою роботу, хоча "досить пізно зрозуміла те, що люди, які її оточували, як з’ясувалося, зрозуміли ще в дитинстві – життя може давати відчуття великого задоволення без якихось великих досягнень". Була щасливою в тодішньому морі маскулінної самовпевненості. Жіночною, розумною, доволі взірцевою.

У цій збірці немає сентиментів. Хочеться підтримати, співпереживати, але в цьому жодної потреби. Незважаючи на виверти долі, чи буває коли-небудь жінці забагато щастя? І яке воно? Думаю, різне. Як і жіночі долі.