«Суддя та його кат»: гра в шахи між добром і злом

Уявімо ситуацію: гра в шахи, точиться запекла й тривала боротьба. На дошці – чорний і білий королі, а також інші фігури, роль яких – підкорюватися наказам. І якщо з опозицією лідерів (добро й зло) більш-менш зрозуміло, то решта учасників герцю – у сіруватій тіні несподіванки. Хто виграє? І за чий рахунок?

"Суддя та його кат" – детективна повість Фрідріха Дюрренматта, у якій задають тон поєдинку комісар Берлах і злочинець Ґастманн. Події розгортаються навколо вбивства лейтенанта поліції Шміда, за котрим вбачали її майбутнє.

Ще з самісінького початку читання цієї гри в кішки-мишки фантазія малює картинки, підсилюючи сюжетні перипетії. Офіс поліції уявляється в сіро-коричневих тонах, таблички на дверях, сигаретний дим, кава. Проте поліційний шеф Лютц зазначає, що "у криміналістики в цій країні ще молоко на губах не обсохло". Вартові закону надто однотипні. Під час похорону згаданого колеги: "Лише поліцейські, всі у цивільному, всі в однакових чорних плащах з піднятими комірами, в однакових твердих чорних капелюхах, у руках парасолі, схожі на шаблі, – фантастична сторожа мертвого, яку ніби принесло звідкись вітром, несправжня у своїй надмірній правильності". Однак варто зазначити, що в цій місцевості, "де дідько каже на добраніч", усе ж трапляються непересічні особистості, у яких перехід на "ти" може бути виявом як приязні, так і зневаги. Загальне тло змальовано, треба перейти до ключових осіб.

Берлах: добро в істинному вигляді буває кроком у бік зла

Автор штрихами, ретельно описує портрет комісара. Чоловік, для якого Берн – "золота труна". Він не боїться говорити, але частіше надає перевагу мовчанню. Мудрий і розважливий. Якось дав ляпаса високопосадовцю нового німецького уряду. Заувага щодо вчинку: "У Франкфурті тоді багато говорили про цей випадок, а у Берні до цього ставилися залежно від актуального стану європейської політики. Спочатку як до жахливого зухвальства. Згодом – як до вартого осуду вчинку, який, щоправда, можна до певної міри зрозуміти. І врешті – як до справжньої, єдино правильної позиції швейцарця. Але до цього дійшло аж у сорок п’ятому". Він не любить мертвих, переглядати протоколи, а ще газети. Його начальник Лютц каже: "Ви завжди готові виправдати будь-які помилки у застосуванні сучасних методів розслідування". Ми ще лише думаємо над деталями злочину, а комісар уже знає негідника. Роздуми Берлаха про поліцейських: "Між Константинополем і Берном я бачив тисячі поліцейських, хороших і поганих. Багато з них були нічим не кращі за тих бідолах, якими ми наповнюємо в’язниці, їх відрізняло тільки те, що вони випадково опинилися по інший бік закону". Чоловіку імпонують мовчазні люди, які здатні самостійно мислити. Його притягує зло загадками, які він розгадує, захищаючи добро. Берлах хворий. Залишився рік. Розуміння того, що мусить покарати одвічного суперника Ґастманна, змушує шукати ходи. До речі, поліцейський зі схожою життєвою ситуацією є в фільмі "Під покровом ночі". Комісар бачив багато що, але якось: "Що є людина? – тихо простогнав він. – Що є людина?"

Ґастманн: нігіліст і злочинець, який керується випадком

Цей чоловік платить податки за все місто, влаштовує вечірки, на яких бувають митці, бізнесмени, політики. З Берлахом його пов’язує давнє парі та постійне змагання. Не заперечує, що його можна вважати кимось на кшталт лиходія. Про розуміння злочину цим чоловіком дізнаємося з розмови з комісаром: "Ти стверджував, що більшість злочинів здійснюються через те, що людська природа недосконала, що ми ніколи не можемо передбачити дії інших, а крім того, не враховуємо роль випадку, який так багато вирішує. Ти вважав скоєння злочину дурістю, бо не можна обходитися з людьми, як із шаховими фігурами. Я натомість висловив думку, більше для того, щоб заперечити, ніж із переконання, що саме заплутаність стосунків між людьми уможливлює скоєння злочинів, які не розкриваються, і саме через це велика їх кількість так і залишається в таємниці, люди навіть не здогадуються про їх скоєння, не кажучи вже про розкриття". Для детальнішого опису Ґастманна автор вводить ще одну фігуру – письменника (повільний, меланхолійний, палить, не надто зважає на комфорт гостей). Бував на посиденьках у злочинця, адже коли в житті трапляються взірці загальновідомих понять (нігіліст, наприклад), то перехоплює подих. Він вважає Ґастманна поганою людиною, проте зауважує, що той чинитиме щось недобре, "коли можливими є обидві речі – добро і зло, а вирішує все випадок". І це в нього "не є виявом філософії чи манії, а лише свободи, свободи заперечення".

Інші фігури важливі, але акцентую за цих двох. Ще одну – Чанца – залишаю в тіні. У шаховій партії є чорне й біле, а в житті ця опозиція не така однозначна через наявність сірого. І воно більш небезпечне. Щодо Берлаха та Ґастманна, то їхні стосунки після завершення читання асоціюються з рядками пісні "Один в каное", що має назву "Шахи":

О, маєш, знову нічия! Ми квити, і...
Ти п'єш з щербленої, а я...
Ти п'єш з щербленої, а я з надбитої...