Якось дивилася гумористичну програму. Ведучий розповідав життєву ситуацію, яку радше можна охрестити сміхом крізь сльози. Він і його колектив після концерту випадково були присутні на застіллі, яке організатори влаштували для якогось поважного іноземця. Його, за словами ведучого, наш люд мав ледь не за напівбога. Щоб продемонструвати українську гостинність, на посиденьки запросили співочий колектив, котрий із неймовірним запалом, пританцьовуючи, виконував пісні, зокрема "Їхали козаки із Дону додому". Усі дружньо підспівували. Було весело. Але прискіпливий гість із-за кордону забажав перекладу. Йому розповіли, що, мовляв, їхали собі козаки, підманули, м’яко кажучи, якусь молодицю Галю, опісля прив’язали її до сосни косами та підпалили. Це своєрідне застереження матерям, щоб були пильними й краще слідкували за своїми дочками. Іноземець був вельми здивований і запитав, навіщо наш народ так радісно виконує цю трагічну пісню. На що йому не знайшли кращої відповіді, ніж сказати, що то ментальність така.

Ця ситуація наштовхнула мене на роздуми щодо двоїстості нашої природи, котра, при відсутності осмислення подій навколо, може зіграти з усіма злий жарт.

Якщо подумати, то дійсно, якщо вчитатись і вслухатись у наш фольклор, котрий виражає народні думки, то возвеличення жінки межує з її приниженням, радісні моменти різко переходять у сумні й навпаки, вчинки суперечать бажанням, покора йде поруч із постійною боротьбою. А щодо прагнення мати розумного очільника, то воно дисонує з одвічним намаганням кожного бути отаманом у своїх хаті. Мало спрямованості, чіткості думок і розуміння подій, що відбуваються.

До чого це все веду. Зараз до всієї суперечливості, притаманній українцям, додається зубожіння, часто не лише фінансове. А стосовно настроїв, ситуація ще сумніша. Якщо говорити з молоддю, то суцільний песимізм. Інколи здається, що погода зараз така мінлива через скупчення цих печальних людей-хмар на вулицях.

Нещодавно, 20 березня, було свято, про яке, думаю, мало хто й знає, – Міжнародний день щастя. Проте цікаво не це, а дослідження, яке публікують на загал у цей час. За почуванням себе щасливими українці опинилися на 132 сходинці, розмістившись у рейтингу між Ганою та Угандою. З 2016 року ми опустились на 10 пунктів.

Також наприкінці березня під час презентації звіту ООН щодо людського розвитку представник Програми розвитку ООН в Україні Ніл Уокер заявив, що наразі 60% українців живуть за межею бідності.

Одразу згадала, що знайома німкеня, яка викладає в одному з німецьких ВНЗ, приїхавши на гостину, зауважила: за два останніх роки, що не була в Україні, людей, які просять милостиню, значно побільшало. Вона підійшла до однієї з бабусь. Жінка була не найгірше одягнена. Стояла без апелювань до перехожих, але все ж було видно, що потребує тих кілька гривень. Після розпитувань стало зрозуміло, що старенька на пенсії, яка йде на оплату комунальних, а на вулицю виходить випрохати кошти, за які купує їжу.

Я й сама одного разу стала свідком вельми печальної ситуації. Зайшовши в магазин різних дрібничок, побачила жінку, котра на касі бажала заплатити за обрані акційні товари. Продавала там дівчина, у якої на хитренькому обличчі читалося, що вона хоче сьогодні якомога більшої виручки. Вона почала пропонувати лаки для нігтів. Мовляв, один коштує 10 гривень, але якщо взяти два, то третій – у подарунок. Важко було дивитися, як тремтячими руками жінка почала обирати щось для себе серед того непотребу. Хочеться ж бути красивою… Водночас було видно, що бідолашна сприймає пропозицію за турботу, за обслуговування на найвищому рівні. Це було показово. От саме в цей момент я зрозуміла, що ситуація вельми погана. Мене хвилювало, звісно, раніше, коли господині для приготування їжі купують супові набори, а не філе, бо останнє надто дороге. Менше викликала переживання людина, яка обирає між придбанням кави, пачки круп чи пари шкарпеток, потребуючи перерахованого, але не маючи змоги отримати все одночасно. Бо тут принаймні підхід усвідомлений, зважений. Проте продаж непотребу один одному й нормальне сприйняття цього – для мене не просто тривожний дзвін, а цілий передзвін. І найжахливіше, що народ терпить, пристосовується, сприймає за належне. Кажуть, що людина звикає до всього. Але чи варто це робити. Суспільство живе в бідності й економії, які з часом породжують жадібність, відособленість, заздрість і розгуртованість.

Чому я почала з розповіді про подвійність, яка властива нам? Вона зараз особливо небезпечна. Ми живемо на межі. Немає білого чи чорного. Усе надто сіро й туманно. Усвідомлення опозиції вбогості до бачення того, що десь живуть краще, повинно бути осмисленим. Сьогоднішнє становище не є природним. Має бути краще. Не треба обманювати себе. Варто прагнути до однозначності в словах і діях. Необхідно вдумуватися в усе, що відбувається, і бути емоційно адекватними, зберігаючи національну гідність.