Сім днів. З понеділка до п’ятниці водій автобуса прокидається ні світ ні зоря. Цілує жінку, снідає, розвозить людей, слухає їхні історії та шкрябає в свою "таємну книгу" вірші. На вихідних відпочиває. Життя проходить повз, але це не означає, що він не відчуває щастя.

Щодня повертається до будинку, котрий неймовірно атмосферний, поправляє похилений стовп, який тримає на собі поштову скриньку і наче прагне витрусити з неї тих кілька листів. Удома його чекає кохана, яка дуже полюбляє малювати, особливо щось смугасте та в формі кіл і переважно в чорно-білих тонах. Готує вона кепсько, але пече смачні капкейки. Хоче стати кантрі-співачкою, купує гітару, яка доповнюватиме її образ. І ця вродливиця ніколи не сидить на місці. Творча, натхненна, завжди прагне самореалізації та нових знань. Не забуває підтримувати його, кажучи, що той чудовий поет. А він цінує її. Що ж може бути неймовірнішим, ніж таке відчуття одне одного.



Щовечора Патерсон (а так звуть головного героя, якого зіграв Адам Драйвер) вигулює собаку, дорогою додому заходить у бар, п’є звичний бокал пива, говорить із власником, спостерігає перипетії стосунків місцевих Ромео та Джульєтти.

Він смакує своїм життям, таким буденним, таким одноманітним, але водночас неймовірно затишним, сповненим розповідей, красивих міських пейзажів, які пролітають за вікном його автобуса. Зрештою навіть хмільний напій наштовхує його на приємні думки. А Лора (муза, роль якої виконує акторка Гольшіфте Харахані) любить, як він пахне й що пише. Доречніше сказати, просто кохає його.

Фільм вельми поетичний. І не лише тому, що є згадки про авторів Нью-Йоркської школи, які надихали режисера при створенні цього кінематографічного шедевра, віршотворця Вільяма Карлоса Вільямса тощо. Патерсон може бачити прекрасне навіть у коробці сірників і написати про це. Рядки з’являються на екрані, підсилюючи візуальний ефект. Кожен кадр наче намагається сказати: "Людино, коли ж тобі ще жити, як не зараз. Коли тобі кохати, як не в цю хвилину. Коли піклуватися про людей, як не сьогодні. Це твій час. Не вгрузай у проблеми. Прекрасне – у всьому. Життя дивовижне. Воно поетичне. І належить тобі. Живи!".

У стрічці зображено чудесні світанки, які невимовно світлі, життєрадісні та не викликають важкості й рутинності. Коли ж показано середину дня й видно, що віє вітер, то ніби відчуваємо його подув разом із головним героєм, що зникає за рогом вулиці, простуючи додому. Вечори сповнені розміреності й меланхолії.

Цей фільм – самовчитель зі спілкування між чоловіком і жінкою. Слова, турбота, ніжність, довіра, очевидне знання цінності й трепет у стосунках. Жодних драм чи, не дай, Боже, істерик. Розмови та підтримка. Як і має бути.

Важливий момент – втрата віршів головним героєм. Проте життя триває. Красиве не зникає. Випадкова зустріч і символічний подарунок наштовхують Патерсона на думку, що інколи на краще починати життя з чистого листа.

А тепер, зрештою, трішки про показ загалом. Він відбувається в малому залі кінотеатру "Чернівці". Варто додати, що часто саме в цьому приміщенні можна побачити вартісне авторське кіно. За те, що цей фільм демонструють, величезне спасибі. Окреме дякую за неймовірний дубляж.

Отож скажу, що крім мене, 17 лютого його переглядала ще пара. Чоловік і жінка. Обоє середнього віку. Кожен із нас думав про своє, але навіть, коли з’явились титри, хотілося сидіти й дивитись їх до самісінького кінця, щоб довше відчувати атмосферу стрічки. Спіймала себе на думці, що хочу це побачити ще; що вона потрапляє до переліку улюблених, займаючи позицію на його початку. Після виходу не хотілось, аби те, що відчуваю, покидало. Фільм зробив певний гіпнотичний ефект у найсвітліших і найдобріших його проявах. Зрозуміла, що буденність має безліч яскравих кольорів. Проза життя часто наштовхує на поезію. Тримаюся за післясмак і раджу піти. Деколи варто подивись сім днів життя інших людей, щоб відчути, що зараз триває наше. Треба бачити й відчувати його!