Усі ми родом із дитинства. Ним починаємо, ним і закінчуємо. Чула раніше, що старенькі – ще ті малюки. Прагнуть багато уваги, доживають до осмислення простих радощів, якими тішаться так, як востаннє. Від цього одночасно радісно й сумно. Пишучи про це, зазначу, що нещодавно до мене прийшло розуміння причини буркотливості бабусь у вельми поважному віці. Коли гостро відчуваєш початок неминучого, а поруч немає таких близьких, які вже так далеко, стає страшно, дуже, дитинно. Звідси виникає озлобленість на життя, а відтак на тих, кого образно називають цвітом.

Для самої дивний початок про таку світлу та навіть ніжну книгу, яку вважаю улюбленою. Обожнюю мить, коли триває інтрига… Отож можна назвати її. Це "Маленький принц" Антуана де Сент-Екзюпері. Читала її, мабуть, тричі. Дарувала лише один раз близькій людині. І ставлення в мене до цього письменницького шедевра, який геніальний у своїй простоті, особливе. Скажу, що вивчати його в середній школі – трішки грішна справа, бо навіть підлітку багато що зрозуміти важкувато. Хоча все залежить від нього самого, його тямущості, а також, можливо, від мудрого дорослого, котрий знаходиться поряд і ще здатен чути сміх, дивлячись на зорі.

З’явилося видання, яке вважаю найгарнішим із тих, які бачила, завдяки видавництву "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА". Постійно відкладала купівлю на кращі фінансові часи, але, проходячи повз вітрини книжкових крамниць, не могла відвести очей від проникливого та такого людського погляду Лиса на обкладинці. Постійно подумки обіцяла собі придбати книгу, незважаючи на усвідомлення того, що пишу статті, за які отримую якісь кошти, здебільшого для можливості читання отаких міні-див. Скажу щодо графічного оформлення, яке створив Владислав Єрко. Воно чудесне та невід’ємне від тексту за своєю глибиною. Від першого до останнього малюнка. Уважний читач бачитиме тонкощі деталізації (десь і назва міста Лева промайне повз стрілочника). Тішить і гумор. Кумедною є замальовка, на якій льотчик-першовідкривач у видавничій справі Іван Малкович (якщо сказати про ледь помітну художню аналогію з автором повісті, про котру йтиметься) тримає символічний жовто-блакитний зонтик над повсякденно-заклопотано-творчим паном Єрком. Так само віковий ценз книг. Написано, що для малят від 2 до 102. Колись читала, що вельми прикро, коли тобі 103, бо через це не можеш братися за книги видавництва. Безвихідь. Жарт, звісно.

Трішки детальніше про мої роздуми над повістю, які хвилювали, тривожили, змушували відшукувати більше.

Неспроста Антуан де Сент-Екзюпері присвятив написане другові Леонові Верту – дорослому, котрий зберіг дитячу безпосередність і міг зрозуміти все, про що перший писав; котрому було голодно та холодно, що вкрай часто трапляється в житті з людьми, які тонко відчувають цей світ. Талановитий француз підтримав товариша своїм словом. Бо, незважаючи на злидні, той був ідеальним дорослим. Додам, що для діток, які читатимуть, ця красива історія дійсно буде казкою (як зазначено в описі книги). Найважливіше, чого очима не побачиш, сховається та почекає свого часу. Ще зазначу, що писати книгу для дітей – загалом надзвичайно важке завдання. Якщо ж вона буде доречна дорослому та житиме роками – ознака філігранності та майстерності. Ці характеристики властиві авторові. Також маю переконання, що "Маленького принца" треба іменувати енциклопедією людських цінностей.

Для мене, як і для багатьох, герой повісті уособлює дитинство. Змалку ми жили у власних вигаданих світах, де були дракони, супергерої, чарівні феї; будували уявні замки та боролися з невідомим; вчилися слідкувати за чистотою навколо ("вранці встав, причепурився – і гайда чепурити свою планету"); уперше відчували закоханість, яка тут, одначе, стосовно емоцій та осмислення показана доволі по-дорослому ("ніколи не треба слухати, що кажуть квіти. Ними треба просто милуватися і дихати їхнім чаром. Моя квітка сповнила пахощами всю мою планету, а я не вмів нею тішитись…"); бачили прекрасне світу цього навіть у печалі ("знаєш… коли стає дуже сумно, приємно дивитись, як заходить сонце")... Водночас спостерігали за життям дорослих, яке здавалося таким незрозумілим, далеким, наче й вони перебувають на власних недосяжних планетах зі своїми одвічними проблемами, клопотами, часто шкідливими звичками, цифрами, меркантилізмом, егоїзмом, акцентуванням на одязі чи загальноприйнятих нормах. Перераховане в останньому реченні більше нагадує трясовину, а не буття. Часто саме через них багатьом доводилося відмовлятися від мрії. Наприклад, стати художником, як у автора повісті. Усе тому, що орієнтуються назовні. А є стільки незбагненного всередині, як-от загадкова "країна сліз".

Чому, на мій розсуд, Антуан де Сент-Екзюпері взявся писати про дитинство та на базі нього показувати прекрасність цього життя? Ми знаємо історію про те, як він, бувши льотчиком, зазнав аварії в Лівійській пустелі, 10 днів ремонтував свого літака. Це був переломний момент. Своєрідний поріг смерті, адже могло здатися, що виходу немає. Єдиною живою істотою, яку він бачив, був пустельний лис. Після всього, коли вдалося вибратися та потрапити додому, світ побачив і почав читати "Маленького принца". Вважаю, що занурення в дитячість спонукало письменника переосмислити все та боротися за життя, аби мати змогу пізнавати та відкривати іншим те, що сховане від очей.

Завдяки Маленькому принцу автор подорожує своїми думками, міркуючи над владою, яка повинна бути мудрою (правитель вимагає лише те, що можна виконати; для всього мають бути сприятливі умови; судити себе найважче); над шанолюбством, якого часто прагнемо; про замкнуте коло пияцтва (пити, щоб забути про сором, який виникає через те, що людина п’є); про вічно заклопотаних підприємців, які займаються бізнесом, але нагадують того пияка, бо треба володіти чимось, щоб бути багатим, а заможність потрібна для ще більшого збагачення (про листок у банку із зазначенням кількості зір, проте володіння передбачає якусь користь навзаєм; чомусь це все навіяло схожість із ситуацією, коли хтось бажає мати автограф відомої особи, то це також намагання отримати відбиток слави, стати причетним до недосяжного); про пришвидшення темпу життя (необхідність бути відданим роботі та прагнення відпочинку); про важливість нових відкриттів; про унікальність обраних нами людей; про самотність серед натовпу; корисність роботи, якщо вона передбачає красу; потреба дружби ("приручення", тобто прихилення до себе тих, кому віддаємо душу й стаємо відповідальними за них; вибір одного серед сотень тисяч; "Пшеничні лани мене не приваблюють. І це сумно. Але ти маєш золотаве волосся. І як то буде чудово, як ти мене приручиш! Золоті лани будуть нагадувати мені про тебе. І я полюблю шелест колосся на вітрі…" (слова Лиса до Маленького принца); про людську метушню; про виправдану та не надто економію часу тощо.

Зрештою, маємо прийти до усвідомлення, що немає нічого прекраснішого, ніж місце, де ми народилися та живемо. І навіть тоді, коли дитинство покидає нас (втрата фізичної оболонки, якій посприяла змія, якщо проводити паралель із твором), треба слідувати за покликом серця, радіти життю, не втрачати важливе.

Стільки дорослих дітей і стільки дитячих дорослих. Проте переконана, що ніколи не варто в життєвій круговерті забувати свого Маленького принца, а частіше чути його сміх, дивлячись на зорі.