Десь років чотири тому я вирішив, що не ходитиму більше на Петрівський ярмарок. Принаймні, з доброї волі, бо журналістська робота змушує і не про таке писати.
Добре пам’ятаю перші відроджені ярмарки 90-х років минулого століття. По-моєму, у їхній атмосфері щось було особливе. Комусь подобалося, комусь ні, але спроба відновити щось давнє і без жодного натяку на якусь ідеологію була привабливою.
А зараз – не хочу! Бо я не люблю базар як явище – а у нас все, що пов’язано з торгівлею, перетворюється на базар. Бо я не відчуваю духу свята у величезному натовпі, який з кожним роком стає все більшим. І мені шкода парку Шевченка – бо я чую стогін дерев, які звикли до неспішних родинних прогулянок алеями, а не ярмаркового ґвалту.
Але водночас мені Петрівський ярмарок подобається. Бо я можу на нього не піти. Слава Богу, минули часи першотравневих мітингів, коли кожен мусив іти і ставати в колону своєї контори (не так тому, що примушували, як тому, що за межами кількох кварталів центру життя в місті того дня закінчувалося). Нині я міг провести вихідний більш змістовно, з моєї точки зору, і не так як усі.
