Синій кит із цимбалами та поїздка до кума

Головне у Чернівцях пильно йти по місту – адже музеї, пам’ятні дошки тут трапляються на кожному кроці.
Сьогодні я оглядав музеї міста. Спочатку зазначу, що всі не оглянув – для цього потрібно тиждень ходити лише по цих культурних закладах. Та й самі Чернівці, особливо центр міста, давно перетворився на суцільний музей, адже про кожний дім можна розповідати годинами.
Колега допомогла потрапити до зоологічного музею ЧНУ.



– У нас є кістяк синього кита, – розповіла екскурсовод. – Їх в Україні лише два – у нас та в Одесі. Також представлені риби, ссавці, птахи, метелики та примітивні організми.



Через умови зберігання та різні хімікати дихати було важко, тому екскурсія не була довгою. Здивувало, що опудала різних тваринок мали дуже грізний вигляд. Навіть маленький їжачок - як із фільму жахів.



– Це справді кістки кита, бо часто запитують чи не із дерева вони. Це був не найбільший представник, але досить великий. Потрібно 30-40 слонів, щоб скласти вагу кита.



І дійсно, якщо придивитися, то видно тріщини і волокна? як у дерева. Виявилося, що цей велетень міг жити лише у воді, адже на суші він навіть вдихнути не може, бо м’язи не можуть підняти таку вагу. Синій кит – це найбільша тварина за всю історію світу, навіть динозаври були набагато меншими.



Багато цікавих експонатів я побачив.



Далі вирішив завітати до художнього музею, адже він знаходиться поблизу ратуші в самому центрі міста.



Вийшовши на Соборній площі із автобуса, зупинився поблизу музею Юрія Федьковича. "Ось сюди треба точно зайти, бо цього відомого чоловіка вчора навіть в університеті не впізнав". Вхід коштував 5 гривень, ще 5 віддав за фотозйомку.



– Юрій Федькович жив у 6 домах в Чернівцях, але залишився лише цей, – розповіла працівниця музею. – Ми перейшли у цей дім в 2004 році, а до того були у краєзначному музеї. До музею в цьому приміщенні жили звичайні люди. Юрій Федькович довго жив у цьому домі, тут він і помер.



У музеї багато портретів Юрія Федьковича, виконаних різними техніками.



– А це що таке, вгадайте? – поцікавилася працівниця.
– Якийсь музичний інструмент, гуслі чи що.
– Ой, не кажіть такого. Це цимбали.
– Так ось які вони, – здивувався я. – Чогось завжди думав, що вони – ударний інструмент. Типу мені по цимбалах - як мені по барабану.



Також сподобалася колекція ручок-пер із чорнильницями та друкарська машинка "Мерседес".



Саме такими машинками набиралися сторінки газети, редактором якої був Федькович.



Також сподобалося, що Юрій Федькович був дуже простою людиною, цінував Тараса Шевченка і ходив у національному одязі.



Від цього музею пішов до художнього.
– Це був колись австрійський банк, – розповіла працівниця музею. – А ти звідки?
– Я із Полтави.
– Москаль значить.
– Тю, який такий москаль. Кажу ж з Полтави – це центральна Україна.
– Та ні, для наших ти москаль.
– Ну та як хочете. Можна не лише дивитися, а й фотографувати?



Заплатив за вхід 5 гривень, а за фотографування – 10. Отримав 5 квитків – 2 на 2 гривні, 2 на 3 гривні і один на 5 гривень.



Сама будівля дуже красива – особливо сходи та вітражі. А фоткати картини не можна - навіщо тоді я купував дозвіл?



Я в художніх музеях не вперше, тому знаю, що картини слід дивитися здалеку. Але тут були такі, що навіть зблизька видно було кожну волосину і написи на ґудзиках. Це вразило дуже. Також побачив рідкісну ікону про Єрусалим, яких у світі лише три. Сподобалася ікона про Страшний Суд, де була ілюстрація стосовно покарання за гріхи. Брехуну розпеченим залізом "підправлять" нечисті язика, а у багатія все заберуть. І на кожний гріх своя кара і своя картинка.



Фотовиставки вразили своєю глибиною, а вироби із дерева взагалі були неймовірні. Прикольні також вироби із глини, особливо сподобалася дівчина із довгою-предовгою шиєю.
Перетнув Центральну площу і пішов по вулиці Ольги Кобилянської до краєзнавчого музею.



Заплатив 5 гривень за вхід та 10 гривень за фотографування.



Зацікавив трон митрополита, зброя різних часів та моделі військової техніки.



У залі старовинних меблів побачив багато речей, які є у мене дома – годинник, лампа та вішалку для одягу.
– А що то у костюмі жінки на голові якесь сіно?
– То костюм нареченої. І це не сіно, а ковила. Вона білого кольору і її чіпляли за традицією дівчині на голову. Як віночок. Зараз відновлюють ці традиції і вони стали дуже популярними.



Цікаво подивитися на велосипед, копія якого стоїть на площі Турецької криниці. Сідло виявилося дуже високим.



– А як же на цей ровер сідали?
– А були такі спеціальні підставки типу сходів. Так от покатався і їдеш на місце, де сідав.



Зрозуміло. Отже до кума на пиво не вийде мотнуться. Або вільне катапультування, або хай і собі таку підставку робить, бо так діла не буде.
Ще коли шукав кафешки Чернівців, то побачив аптеку-музей. Зайшов і запитав про можливість екскурсії.



– Це коли Чернівцям було 600 років, то аптеку облаштували у музей. Їй близько ста років. Але це просто такий куточок залу із експонатами, а не реальний музей. Аптека працює, як і раніше.
Побіг до музею Івасюка. Зайшов із вулиці Шевченка – вхід закрито. Пішов далі – вхід із іншої вулиці. Зайшов – зачинено. Піднявся на другий поверх, ледь не виламав двері – вийшла тітонька.
– Що ви хочете, чого тут бешкетуєте?
– Я хочу в музей зайти, а не можу.
– То он до директора спробуйте двері. А ви не домовлялися?
– Та ні – турист я.



На жаль, не зміг потрапити до цього музею.



Пішов по вулиці Назарія Яремчука.



У планах відвідати музей архітектури. Сів на тролейбуса, якого досить довго чекав. На кінцевій вийшов і попрямував до музею.



– Гіда немає, але є прекрасні листівки, на звороті яких є повна інформація про пам’ятку. Гід коштує 25 гривень, а листівки всього 20.
Я купився яко останній турист і придбав листівки, вхід за 5 гривень та дозвіл на фотографування за 10-тку.



Дороговкази інформували, із якого кінця потрібно розпочинати свій похід.


Перше, що побачив - цей кухоль. От із таким до кума по пиво точно можна їхати.
Сам не знаю чого, але чогось поліз у напівземлянку.



Там посередині стояло якесь ліжко із сіна і у кутку горіло вогнище. Диму було так багато, що я вже нічого не бачив і почав задихатися. Рвонув убік і ледь не розвалив головою всю цю споруду – лупонув лобешником у одвірок, аж зорі побачив.
Вже потім запитав у працівниці за цю димову завісу.
– Ми пропалюємо цю будівлю, адже вона дуже волога, щоб не згнило дерево.
Після двох вітряків трішки розгубився – асфальт закінчувався і доріжок не було.



Лише по трішки прим’ятій траві як слідопит побрів до зеленому килиму трави до хатинки.



– Це корчма?
– Ні, це хатина. Корчма он далі. У вас же листівки є – вони всі по порядку складені. Переставили напевно.
– Я їх не переставляв – тільки-но придбав.
– А дайте я передивлюся. Дійсно, хатинки просто немає. Зате все інше є.
Хатинка як хатинка, але поблизу входу літала ціла хмара (як людина, що бувала на пасіці, скажу просто – рій) бджіл.
– А вони не жалять вас?
– Ні, вони хороші. Просто живуть тут в сіні. А не жалять, бо ділом зайняті.
Отак. Хто ділом зайнятий, той шкоду не робить. Після кузні мав дивитися хату бідняка.
– Бідняка хата є, а багача хатину точно заховали?
– Ні, буде вам і багача.



Хатинка як хатинка. Все в принципі однакове – піч, знаряддя різні, стіл та лави. А ось маленьке віконце-отвір поблизу дверей здивувало.
– А це що таке? Дивитися, хто у гості прийшов? Але щось низько.
– Ні, це для того, щоб просунути руку і відкрити замок. Його розміщували всередині будівлі, щоб не псувався від вологи.



Прикол, як у форті Буайяр – засунув руку і всьо – чекай, поки дружина відкриє. Так і треба, щоб вороги не лазили. І щоб пізно не приходив додому, від кума вертаючись.



Церква красива, але трішки кумедними були дуже маленькі бані.


– Ось це бабинець, а он там чоловіки були.
– Тобто чоловіки і жінки в церкві були окремо?
– Ну так, звісно. Навіть зараз так часто трапляється в сільських церквах.
У музеї сподобалось – вже травичка милувала зеленню, співали пташки і поблизу хатинок квітнули рослини. До відпочинку закликали і численні лавки, вирізані із стовбурів дерев. Так чогось захотілося сочку березового, але втримався попросити у працівників.



Заглянув до касирші.
– Тітонько, а ви мені впарили листівки без хатинки, а я все життя мріяв, щоб у мене ця листівка була. Колекціонер я. Не поміняєте?!
– Це останній набір. Це просто така опечатка, коли друкували. Всі є, а хатинки немає.
– Так це у всіх наборах листівки такої немає? – вже по-українськи зрадів я.
– Нє, тільки у вас. Я ж кажу – опечатка.
Пішов на зупинку…
Загалом ціни та послуги у музейних закладах однакові. Послуги гіда є у всіх, але екскурсоводів просто може не бути в цей момент. Стандартно, що чим більша група, тим дешевше гід. Окремо коштує фотографування та відеозйомка. Прохалявити тут не вдасться, бо квитки і дозволи перевіряли і не один раз. Тому не варто ризикувати і соромитися. "Бомаги" не шкодують для туристів – ціла кишеня квитків. 12 квитків за відвідини 4 музеїв – показник хороший, план виконано. Паралельно можете придбати путівники чи буклет про музей. Можу вам по блату продати – вже ціла валіза. І цей, ну, відпочинок – ніч в музеї чи пікнічок – то тоже дзвоніть. Уже і тут у мене друзі є хороші, домовимося якось. Далі буде ...
А тим часом у Полтаві учасник проекту Юрій Дюг побував на місці Полтавської битви.

А тим часом у Чернігові учасник проекту Михайло Салітра спілкувався із привидом свого родича.

А тим часом у Рівному Олександра Стародуб (Сушка) бачила бурштинових янголів.