Їхала вранці на роботу тролейбусом другого маршруту. Водій усю дорогу гучно розмовляв по мобільному телефону і палив. Оскільки стояла спереду біля його кабіни, то змушена була слухати довгі розмови і вдихати тютюновий дим. "Цікаво, як він керує тролейбусом, якщо обидві руки в нього зайняті? Може, ногами?" – дивувалася молода жінка з дитиною, намагаючись заглянути через затемнене вікно до водія. Внаслідок такої "їзди" біля дитячої лікарні на Руській злетіли штанги, і тролейбус зупинився. Коли знову він рушив, водій запалив нову цигарку і продовжував розмовляти по мобільному.

На Центральній площі просто на пішохідному переході стоїть великий джип. Людям доводиться обходити його. "Ти не можеш проїхати трохи далі?" – гучно звертається до водія чоловік літнього віку з паличкою. Той байдуже повертає голову в інший бік, автомобіль із місця не зрушає. "Та йому наплювати на нас. Ми для нього ніщо, і він навмисне тут стоятиме, щоб довести це", – не стримує чоловік обурення.

Очевидно, ми живемо у "зачарованій" країні, де все навпаки, як у дитячому фільмі "Чарівний голос Джельсоміно". Тут спрацьовує лише одне правило: якщо щось заборонено, але мені хочеться, то можна. Тоді, може, дозволити робити всім усе, що нібито заборонено чи не прийнятно: палити у тролейбусах і автобусах, паркувати машини в недозволених місцях, базікати годинами по телефону на публіці, викидати сміття на вулиці…

А може, зняти всілякі заборони та обмеження? І тоді ми робитимемо навпаки: почнемо їх дотримуватися і станемо вихованими, ввічливими та поважатимемо права й особистий простір оточуючих.