«Тамо лежать, нема чим приклеїти». Блог Мостіпаки

З першого серпня у наших тролейбусах подорожчав проїзд – до трьох гривень. Подорожчав, то подорожчав. У нас ще багато чого буде дорожчати, часто, довго і не на такі мізерні суми. Але то я не про то…

Їду вранці троліком № 4 на роботу, бо джип Бурбака десь застряг у корку, а "Тойота" Федорука поїхала по помідори до ресторану "Затишок". Так шо їду сам не на рогатій євроблясі Боді Ковалюка, а на вбитій 35-річній "Шкоді", бо жінка тим часом керує мерією, але вже з дому. Але то теж не про то…

Я про то, що про тих три гривні ніхто ні фіга в тролейбусі не знав. Кондуктор – мила така жіночка середніх років, підходить до кожного. Кожен, окрім мене просунутого, тицькає їй по дві гривні. Вона усім (?!), а їде в салоні зо 20 пасажирів, розказує, що проїзд уже подорожчав і треба платити три. Хтось мовчки додає, хтось бурчить, що знову все дорожчає, хтось дивується.

Я ж, як схильний до такої хронічної хвороби, як логіка, даю три гривні і запитую: "А чи не можна було у тролейбусах розмістити оголошення про подорожчання проїзду до трьох гривень і наклеїти десь у видимих місцях?" На це отримую геніальну (!) відповідь: "А шо? По радіо казали. Оголошення он (киває у бік кабіни водія) там лежать. Приклеїти нема чим (?!)".

Ну що я ще мав казати. Логіка кондуктора і її миле личко в окулярах мене обеззброїли навіки-вічні. Далі я просто всю дорогу ржав – давився.

А жіночка пішла далі. І чим більше ставало у салоні пасажирів, тим гучніше лунав її голос: "Проїзд тепер по три гривні. По три. Шо? По три, кажу. Від нині. Казали по радіо". На запитання пасажирів: "А чо ніхто не знає?" і "Зарплати лишилися ті самі" жіночка впевнено парирувала: "А я знаю? Я така сама, як ви".

Я так собі думаю, що скотч – не така вже стратегічно важлива і страшенно дорога річ, аби його не можна було купити, щоби наклеїти оголошення. І не лише сьогодні рано-вранці, а ще, наприклад, від учора.

Але то таке. Кому то тре? Просто подумав, а що буде, коли ще й запровадять так звані електронні квитки з отими валідаторами. То хто, куди, як і де буде тицькати ті картки і хто, як та де їх триматиме, аби пасажир міг скористатися.

А загалом – відчуття такого собі депресивного села середньої нечорноземної смуги Російської Федерації, де також "он лежить, а приклеїти нічим". А була ж Дунайська монархія…

Олександр Мостіпака

Читайте найоперативніші новини "МБ" у Facebook і Telegram