Чия пола довша, Володька-постмодерніст і городи в небезпеці. Блог Мостіпаки

У Чернівцях думають куди заховати гроші бюджету розвитку – в полу, чи в рукав, а в водоканалі гряде "сонячна" революція.

***

Цього тижня міські начальники мірялися полами піджаків.

У кого пола ширша, а в кого довша, в кого більш засмальцьована, а в кого більше зализана. Здавалося би, кому їх поли треба? А ні. Бо виявилося, що поли піджаків наших начальників, то не просто шматок тканини з підкладною, куди можна вткнутися, аби ненароком висякати носа, або поплакатися замість камізельки.

Насправді, то атрибут влади, величі, фінансового впливу і політичного благополуччя. Не впевнений, що то у всіх такі величні поли піджаків, але в одного з начальників – точно. Як не дивно, ним виявився той, хто поміж усіх міських начальників і депутатів носить піджака найменшого розміру із найкоротшими полами. Наш головний комунальник Ярослав Денисович Кушнірик. А возвеличив полу його піджака до рівня фетиша наш головний міський секретар Василь Сафронович Продан.



Сварилися, як завжди – за гроші. Їх Кушнірик хотів, аби поділили на об’єкти, а депутати хотіли, аби поділили, згідно з їхнім уявленням про справедливість - наш пацан – є гроші, чужий пацан – смокче палець. А оскільки ні за що інше Василь Сафронович, будучи чоловіком цілком сумирним і навіть деколи добродушним, ніколи в житті би ні з ким не сварився (ну хіба би ще за землю), то секретар запідозрив, що саме у полі піджака Денисовича ті гроші і заховані. Але ж тепер так просто полу піджака навіть у Денисовича не обмацаєш, аби перевірити. Бо в тренді – всесвітня боротьба з домаганнями. То Василь Сафронович, будучи ще й чоловіком у міру вихованим і обережним, свої підозри обґрунтував лише словесно – без обмацування Ярослава Денисовича. Принаймні, привселюдно.

Так от.

Василь Сафронович висловив здогадку, що Ярослав Денисович хоче, аби кожен із депутатів і кожна із депутаток підходили до нього, хто у кулуарах, хто прямо на сесії, хто у департамент, а хто і додому, щоби посмикати Денисовича за полу піджачка. У надії, що звідти посиплються піастри для задоволення всіх їхніх хотячок і сверблячок.

Від дитячого майданчика для старих алкоголіків і молодих наркоманів і до не менш стратегічного для розвитку міста Чернівців питання – заміни старих скрипучих дверей у під’їзді гуртожитку, де пан депутат Валєра, Вася, чи Микола з Петром вже підгодували половину всіх виборців, які за них знову проголосують на округу – так чоловік зо двісті.

А оскільки ті гривні – так зо триста-штириста, які наші свідомі виборці взяли у 2015 році, вже давно проїджені і пропиджені, а до нової "халяви" ще років зо два, то двері мусимо міняти за кошти громади, які заховані у полі піджака Кушнірика.

Але ж то несправедливо, аби такі поважні, щокасті, дородні, пишні, напомаджені, набриолінені газди і газдині, як наші депутати і депутатки, ходили до такого маленького і щупленького Кушнірика і до його маленького піджачка та ще й смикали його за куценьку полу. То має бути солідно. Як не як, Європа. А як зробити солідно?

Дуже просто.

Аби всі ходили не до маленького, куценького піджачка смикати за полу, а до широкого, з великими широкими полами і багатьма нашитими всередині них кишеньками з блискавками та гудзичками. Ну хоча би до піджачка Василя Сафроновича. Все ж, як не як, але на декілька розмірів таки більший. Але Василь Сафронович чоловік геть не заздрісний і завжди готовий поділитися. Тому наразі вирішено було підійти до справи по-демократичному. І папірці зі справедливим розподілом громадських піастрів заховали не в полі піджака Сафроночича, а в рукаві піджака Боді Ковалюка. І аби всі не почувалися геть сконфуженими біля маленької поли Кушнірика, то тепер газди і газдині мають демократичну альтернативу – широкі, як у мага, рукави піджака Боді Ковалюка.
Ось лише думається, що піастрів від того більше не стане, а шанси розтринькати їх на майданчики для алкоголіків і песиків, скрипучі двері і стежечки між кущами на "пентагоні" значно зростуть.

***

Старі журналісти добре пам’ятають, як колись починалися хроніки про дрібні кримінальні правопорушення.

"Молодий нероба, щоби поживитися, заліз у відчинене вікно нашої передової доярки Марії Михайлівни і виніс зароблений тяжкою працею телевізор "Весна-3", "Молодий нероба злив солярку із необачно залишеного на вулиці трактора нашого заслуженого тракториста Івана Івановича, який приїхав додому на вечерю після тяжкої спекотної днини на жнивовій ниві і приліг перепочити перед нічною зміною". І всі того "молодого неробу", як кажуть по-сучасному, тролили. І уму-розуму вчили, і кодекс будівника комунізму читати примушували, і роботу йому шукали, і в армію "вчитися життю" відправляли. І часом із того таки щось і бувало.



Тепер же інші часи. Прогресивні. Постмодерністські. Споживацькі. Піарні.

З переглядом цінностей та суцільною інтерпретацією. Тобто, якщо раніше – у модернізмі, навіть в совковому, "молодий нероба" - це був просто лайдак юного або молодого віку, то нині – у постмодерні – все не так.

Тепер "молодий нероба" - це вже масово-культурне, політичне і суспільне явище. Джерело інформації, реклами, піару – чорно і білого, сюжет для телекартинок, відео для Інтернету і, можливо, навіть заготовка для перформансів Федірка. Тобто, те, що раніше було абсурдом, предметом загального осуду і змушувало у совку тримати цілий оплачуваний штат секретарів парткомів, а в капіталізмі платити "пособіє" з безробіття, тепер стало реальною і доконаною необхідністю.

От дивіться. Припер Володька Бешлей у снігову ніч селфитися у міськШЕП, приставати до роботяг та інженерів, бігати за ними, 35 разів повторювати "Жах" і при цьому не відрізняти водовозку від грейдера, а піскорозкидач від підмітальника "Глобус". Що би раніше було? У кращому разі на нього би біля воріт голосно, аж до спітнілих штанів, гавкнув сторожовий пес. У дещо гіршому випадку його би просто віником прогнав сторож. У найгіршому йому ми поперли лопатою. У ще гіршому йому би дали лопату в руки. А у найгіршому йому би дали і 15 діб, і лопату, і куфайку в "широкий вельвет", і охороняв би його сторож, і бігав би поруч солідний - на сто кіло, сторожовий пес.

А так що? Постмодернізм.

Замість лопати по попереку наш Володька скрізь – у Вайбері, Інтернеті, тілівізорі, радіо, Ютубі, смартфоні, на фото, на відео. Лишився лише не задіяним перформанс Федірка, але, думаю, ближче до виборів із цим проблем не буде – жити ж творчим людям теж треба.

І всім пофігу той міськШЕП і ті його роботяги, які дві доби сиділи за кермом, аби посипати і чистити. Ви десь бачили хоч один телесюжет чи репортаж, як ті люди вночі працюють, що вони кажуть, що їдять, що думають про тих, хто машини лишив по всіх дорогах у снігопад ночувати, звідки ці люди, як і коли вони поїдуть додому, коли відпочинуть, на яких машинах їздять, скільки заробляють? Я не бачив. А хтось бачив хоч один сюжет чи розповідь про 70-річну бабцю-двірника, яка з 05.00 до 15.00 гребе лопатою сніг? Я не бачив.

Зате Володьку бачили всі.

Спочатку у міськШЕПі вночі зі смартфоном. Потім під міськрадою вдень із лопатою в одній руці і смартфоном в іншій – на тротуарі, розчищеному 70-річною бабцею, чи молодшим – 69-річним вуйком.



А потім ще й Паладяна всі бачили - на лижах на вулиці Кобилиці, як пастора Шлага на Унтер-ден-Лінден взимку 1945-го.

І як ви думаєте, кому більше повірять? Кого більше лайкнуть, поширять, намалюють смайлик, коментнуть?

Роботягу, інженера з міськШЕПу, бабцю з тротуару, чи вуйка з відром піску?

Дзуськи.

Нікому вони нецікаві. Їх там – у постмодерні, нема. Вони реальні, але вони - з модерну. Тобто, нікому непотрібні, бо не є джерелом віртуалу, абсурду, шоу, піару і видовищ. Для цього і є Володька, і є Паладян. Щоби абсурд перетворити на реальність, шоу – на стиль життя, піар – на заробіток, а видовища – на хліб. Бо вони – пацани з постмодерну. Нашого постмодерну. Де бандита можна обрати президентом, шахрая – депутатом, пройдисвіта призначити міністром, неука – прем’єром, безголосого зробити співаком, неписьменного – письменником, а баригу – академіком.

Щось не те? Страшно? Дуже реально? А ви у Вайбер, Ютуб, тілівізор загляньте. Там постмодерн. Там Володька – "молодий нероба". Чи то пак. Каюся. Не "молодий нероба", а масово-культурне, політичне і суспільне явище.

***

А ще у нас вирішували долю нашого багатостраждального водоканалу. Засідали ледь не весь день. Із селфі, інтерактивом, онлайн трансляцією, 3D окулярами на носі ведучого, компами, графіками, схемами електронними. А притомним був лише Чабан. Тай того, думаю, з’їдять, бо "не наш пацан" - не калічанський, не вікнянський, не рошанський і не садагурський. Зайда, понаїхавший. І пофігу всім, що профі. От вам і весь онлайн.

Але файно так було. Я аж замилувався, коли почув, що воду наш водоканал качає з Дністровського водосховища. Перепрошую за таке географічне невігластво, бо я, як людина тут "нє мєстна, а на гастролях", досі думав, що просто з Дністра.

А далі я замилувався ще більше, коли почув, що енергетичну та технічну проблему водоканалу можна вирішити не модернізацією обладнання і мереж за німецькі гроші, не оптимізацією управлінсько-господарських кадрів, не конкретизацією їх функцій та контролем за їх виконанням і не припиненням банального тирення води, а будівництвом за 50 лямів сонячної електростанції.



На місці заставнівських сільських вуйків і тіток я би не на жарт напружився і навіть би, як співали "Брати Гадюкіни": "Гей, бабо Люба, біжіть до голови. Гей, сусіди, беріть сокири в руки…" А то незчуєтеся, як вранці прокинетеся, а на ваших городах замість бараболь, фасуль, огірочків на закусь, курудзок для мамалижки вже буде якась хринь блищича стояти – качати світло з космосу.

Та й то думаю, аби вона ще й змогла не лише качати світло з космосу, але й воду із Дністра до Чернівців і по хатах, то городів заставнівських сільських газд може й не вистачити, а треба буде ще трохи кіцманських прихопити. І не лише городів, а й садків, і толок, і паші для худібки. Зате світло і вода буде з космосу. І будуть то вже не вуйки і тітки заставнівські, а марсіяни просунуті сидіти в хатах у вигляді полумисків білих, антенами обтицьканих і дротами обмотаних. А в корчмах наливатимуть щось синє і зелене, що на ходу горітиме у склянці - для дозаправки і прямого зв’язку з космосом. Отакі то технічні чудасії чекають і на водоканал, і на довколишні села, що колись опинилися на шляху водозабору і водогону.

Чи хай собі ото балакають? Та нехай. Лиш би не пили і не курили, як казала моя бабця.

Олександр Мостіпака

Читайте найоперативніші новини "МБ" у Facebook і Telegram