Тяжка служба народу, весілля під бургомістрами та віра в чудеса. Блог Мостіпаки

Перед Новим роком, як це часто буває на полі чудес, де живуть коти Базіліо, лисиці Аліси, простакуваті Буратіна-поліна та натовп із роззяв та любителів халяви, чудеса сталися і в нашому, європеїзованому ще колись зайшлими сюди випадково австрійцями, містечку.

***

Секретар Василь Сафронович заявили, що за місяць тяжкої і виснажливої праці "на благо" вже пойняли всі премудрості управління в міськраді. Тобто, як перекидати, бажано чужими руками, кошик із гарячими печеними бараболями за пазуху Каспруку, а самому у білій сорочечці з біленькими рученятками і щасливеньким личком, що "жість не жістянка, а б’є ключом", йти на роботу на 09.00, з роботи о 17.55, з перервою на обід і двома вихідними, та при цьому вдавати, що то і є всі премудрості управління.



Втім, ніхто нічого нового у такому премудрому управлінні не побачив, бо у нас таких премудрих управлінців (як і не менш премудрих виконавців) було, є і ще буде так багато, що ними ми можемо паралізувати повторно не лише економіку Греції, де й своїх таких вистачає, але й усі ближні, дальні та середні околиці ойкумени від Чопа до Землі Франца Йосифа включно.

Ну чим тут нас здивувати? На кшталт: "Ми ділимо, але вас там не стояло", чи "Ми порішали, але віддуватися вам", а чи "Наші руки чисті, бо той вкрадений мішок ми котили з горба ногами". То у нас всяк так вміє – кожен на своєму місці – від дитсадка і до уряду, парламенту і Адміністрації Президента.

Тож побільше премудрості управлінської вам, дорогий наш Василю Сафроновичу, у новому році. Печіть бараболі і роздавайте Володьці і Боді. Хай засипають куди і кому скажете, бо все одно більше нічого не вміють. І то це лише до тих пір, поки Каспрук не придумав собі якийсь светрик під шию, не ходить на сесії у капюшоні, або у вас бараболі не закінчилися.

Така вона наша українська управлінська премудрість: копати і принижувати тих, хто ще щось робить, підсовувати в премудре управління своїх, бо й так нема куди їх подіти, а їсти хочуть, наближати лестунів і лизунів, приписувати собі зроблене кимсь, відхрещуватися від незробленого собою, прикриватися колективною безвідповідальністю, типу, як всі, так і я, голосно кричати з чужою норковою шапкою у руці "Тримайте злодія".

Тож, мабуть, саме таку премудрість наш секретар уже освоїли і прийняли її за основу. Залишилося лише протокольне доручення проголосувати – 725-те за рік. Думаю, з цим проблем не буде.

З управлінською премудрістю вас, чернівчани і українці, у новому 2018 році. І в новому 2028-му теж!

***

Наша міськрада до решти підтвердила статус справді народної. Створеної і народом, і для народу. Як то шинок, корчма, чи просто пеньок за клубом із трьома меншенькими пеньочками – бо так у нас прийнято "на трьох".

Раніше як було у старі дореволюційні часи? Якісь начальники, директори, завідуючі, завскладом, завмагазіном, завбульйонною засідали в раді. Всі при пімжаках, краватках, метеликах, папках з патрєтами Трохимича. Навіть Анатоль Анатоліч і Валєр Миколаіч тоді мусіли під них косити, а халати "від Ердогана" і шльопки "від Хо Ші Міна" тримали на ставку в Іванківцях на явочній квартирі сторожа.

А зараз в раду після народної революції наперло простолюдинів, кров від крові і плоть від плоті нашої. Так би мовити, соціальний зріз нас самих.

Той у шортіках, той у сандаликах на босу ногу, той у светрику на три ґудзички, а той на штири. Та у рейтузиках, а та у платтячку по пузико. Той в "адідасіках", а той у чоботах із халявами. Той із личком неповносправного, а той не дуже повносправний, але дуже телегенічний для піару. Народ. Наші. Ми? Ну може не всі, але…

Тому вже так все конкретно під портретами тих бургомістрів і стало. Як на весіллі, де голова колгоспу вперше видає заміж єдину 40-річну доньку. А всі кажуть, що щось дивне відбулося. Що Кандиба з Мокловичем якісь не такі прийшли по перерві на сесію.



Що один багато і часто кліпав очима, шпортався за стільці і клацав на смартфон Віталь Михалича в презідіумі, що тому аж неудобно стало і він застіснявся, як баришня на балу перед гусаром. А інший був весь такий червоненько-рожевенький і погладжував себе то по грудях, то по животику. А що тут дивного? Тож весілє. То так має бути. Що на пацанів наклепи зводити, "чорним піаром" їх по писках мастити. Тим більше, наших пацанів, патріотичних, а не москалів якихось.

Ну вийшли, сіли за стіл, прийняли "на грудь", по мисці вареників із борщем вмастили і повернулися. Все чин чином. Як положено, не пропадати ж добру на весіллі, люди ж старалися. До того ж, не втекли як якісь босяки, а прийшли назад - Михалич в презідіумі на смартфоні Кандиби - тому доказ.

А далі, як і положено на весіллі, погуторили, "помили", чи бив Моклович жінку чи не бив. Порішали, що не бив, а то вона сама п’ять разів впала, бо перечепилася через його чи то руку, чи то ногу, коли він посеред хати лежав, спав, бо втомився, сараку. Тим більше, найстарша сваха весілля нашого підтвердила, що не могло то бути, бо просто не могло бути, а раз впала, то по ділу, бо тре було під ноги дивитися. Тож завдяки мудрій свасі, яка, мабуть, знає, як то часто жінки у наших сім’ях самі п’ять разів падають, бо постійно об щось перечіпляються, рішили Назара з весілля не гнати. Бо не добре то. Гість все таки достойний.

А ви кажете, п’яні, бився. Наклепи то. Заздрість, що пацани живуть на повну, а не те що ви: жінка, діти, робота – робота, діти, жінка. Скучняк. До того ж, то весілля, гості, танці, свахи, свати, то так і має бути.

Бо якби то була міська рада, а в ній справжні партії, а від тих партій справжні депутати, а в тих партіях "обліко морале" і дисципліна, то цього всього там би й близько не було і ним би навіть не пахло. Не те, що у сесійній залі, а навіть в районі Центральної площі. А ареал проживання таких персонажів починався би десь у районі залізничного вокзалу – "У Петровича". А так весіллє є весіллє. У них тепер навіть вже офіційний тамада є.

***

Перед Новим роком наші тілі-тілі-канали, а їх у нас тепер є для кожного – від любителя котів та любительки дієт для схуднення, до інформаційного маніяка та політично схарапудженого, повипускали в ефіри різних начальників – не було лише Йолупуккі та УвлінУвгуна (монгольський такий Дід Мороз).

Всі звітували, про здобутки нам розказували. Про успіхи на пальцях показували. Про розвиток схеми і графіки малювали, а один міністр навіть добалакався до того, що в нас різко скоротилася в Україні бідність, бо бідні в цей час, чи то десь щось знайшли і їли, чи то після того солодко спали і їх опитати просто не встигли. Бо не знайшли. Тому і скоротилася різко бідність. Обід давали в цей час бідним. Благодійний суп був.

А потім начальники почали нам про перспективи парити – і в кілометрах, і в гектарах, і в штуках, і в тоннах, і в грошах, і в натурі, і фасолями, і буряками, і бананами, і цукерками, і валянками з кальошами, і валянками без кальош – літніми. І від отого усього голова у багатьох пішла обертом і руки потяглися до тілівізорів. І повірив наш марновірний народ у щастя своє. Ось воно. Поруч. Рукою подати. І почав (там, де ефіри були прямими, а не іконобалакаючими) масово просити. Хто що. І хто чого. Ми ж зібрали лише те, що почули від наших чернівчан, які теж виявилися собі на умі і теж вимагали у зверхників передсвяткових і святкових новорічних та різдвяних чудес. І чого лишень тут не було. І того не було, і цього не було. І всі хотіли "Дай!", але ніхто не сказав "На!" І всі сказали "Мені", але ніхто не сказав "Нам"! І всі кричали "Є!", але не сказали "Де?" і "Звідки?".

Так чого ж хотіли? От лише далеко неповний перелік. Скорочений, так би мовити, прайс вимог народу до начальників.

Заасфальтувати не асфальтоване і розасфальтувати заасфальтоване. Засіяти не засіяне і викорінити засіяне. Освітлити затемнене і затемнити освітлене.

Пофарбувати не фарбоване і зішкрябати пофарбоване. Розкопати засипане і засипати розкопане. Обрізати захаращене і захарастити обрізане. Виловити собак, звільнити виловлених, дати їм їсти, не дати їм їсти, заборонити їм гавкати, дозволити їм гавкати. Прибрати засмічене і засмітити прибране. Помити обписане і обписати помите. Озеленити вирубане і вирубати озеленене. Набудувати і знести, знести і набудувати знесене. Звільнити винуватих, нагородити звільнених.

Пустити тролейбуси, яких нема, не пустити тролейбуси, яких нема. Дати щастя усім і дати щастя кожному, але так, аби в сусіда було менше, бо жаба душитиме... Дати більше, ніж щастя, бо "колись було добре, а зараз…" Повернути "долар по вісім", а "євро по десять". Повернути молодість, здоров’я, колишнього чоловіка, бо цей "ще то гімно, як я раніше не побачила", дати назад колишню жінку, бо ця нова і молодша такого хоче, йой мамцю!

Та далі тілі-тілі-канали замовкли ( поміняли формат із начальників на святкових дівок із всім, що випадає прямо з ефіру у миску з холодцем).
І тут знову наш віртуальний світ благоденства зіткнувся з реальним, не ідеальним, але ще цілком придатним для існування, зважаючи на наявність багатьох значно більш не придатних.

І з’ясувалися банальні, але для багатьох, хто очікував новорічно-різдвяних чудес, цілком несподівані речі. Що асфальту для всіх нема, як і тролейбусів. Що, аби було незасмічене, не треба смітити, а щоби було необписане, не треба обписувати. Що розкопати засипане значно легше, ніж засипати розкопане. Що озеленити важче, ніж вирубати.

А ще, що щастя - воно у головах і душах – і у кожного своє.

А за щастя для всіх, зокрема, за тролейбуси, асфальт, світло, проти сміття, дурнів і невігласів треба боротися, бо інакше щастя не прийде.

І що у 27 років після трьох революцій і під час війни пора ставати громадянами, а не бути немовлятами і вірити у казки про добрих царів.

Інакше, коли каша у головах, щастя не буде, а буде так, як є.

З Новим роком усіх та Різдвом Христовим!

Олександр МОСТІПАКА

Читайте найоперативніші новини "МБ" у Facebook і Telegram