«Пси їх не знали», борці з домаганнями і свинське свинство. Блог Мостіпаки

Посипати всіх дустом і гупнути зверху булавою. У багатьох чернівчан виникло таке бажання після того, як 23 листопада наші сексуально і маніакально стурбовані депутати домагалися вчительок та рахували свиней і курей. В такий спосіб вони рятували від конфузу Василя Сафроновича, кандидатуру якого мали розглядати на секретаря, але не вистачало декількох голосів. Тепер "дєло будуть рішати" 30 листопада. Якщо ж і тоді не вистачатиме голосів, чи на "мобілізацію" найбільш жадібних, багатодітних і хронічно голодуючих забракне бабла, то, мабуть, цього дня когось зґвалтують, або рахуватимуть ворон над Чорнівським сміттєзвалищем.

Якщо ж Сафронович до наступного четверга взагалі передумають, бо з Чумацького шляху не в ті кущі в Чернівцях впаде якась не та зірка, то до кінця 2019 року шанси стати секретарем "Черінвецької міськради" матиме вже "Ярослав Романович".

***

"Тоді ж вас ні один пес не знав", - так комунальник і екс-депутат зі стажем Ярослав Денисович Кушнірик охарактеризував початковий етап великої політичної кар’єри "без п’яти хвилин секретаря" Василя Сафроновича Продана. Після цього і слушного зауваження Денисовича, що перемогу "Рідному місту" на виборах 2016 року зробив патрєт на хоругві Віталь Михалича, який носили містом від Роші до Калічанки і від газети до тілівізора, вбухавши перед тим у 2012 році в "патрєт", як у тунель під Ла Маншем, Василь Сафронович якось помнєкли.



Геть помнєкли і вмить перетворилися з полум’яного борця та викривальника комунальної "Коза ностри" в звичайного помнєклого Василя - дуже навіть симпатичного рожевощокого і круглолицього вуйка, якими віднедавна (з часів останнього великого ісходу автохтонних чернівчан до Ізраїлю, Америки і Канади) почало славитися наше базарне місто, де модернізм помер разом із імператором Францом Йосифом і перемир’ям у Комп’єнському лісі.

Та послухавши оце-о, я, аби бути геть об’єктивним, вирішив з’ясувати головне. Чи бува не брехав Кушнірик про "пес не знав", приховуючи правду за окулярами на носі. І пішов я тих псів питати (останнім часом мені з ними якось легше спілкуватися, ніж із багатьма "царями і царівнами природи"), чи знають про Василя Сафроновича.

Першим мені трапився старожил Джек. Це худе, чорно-рябе, хитре, прудконоге, покусане і обгризене в боях за їжу та територію, але дивовижно живуче, створіння контролює частину виборчого округу Тані Бешлей – смотрящий він там.



Читайте також: Бурбак - доберман, Продан - бурбуль: на яких собак схожі політики з Чернівців

"Джек, - питаю, виловивши в нього за вухами кількох кровожерливих кліщів, - ти бува не чув про такого поважного чоловіка "без п’яти хвилин секретаря", як Василь Сафронович Продан?".

Джек мило вильнув хвостиком, потерся об коліна, віддано глянув в очі, тріснув лапою по морді свого старшого сина Джека-молодшого, аби не ліз поперед батька до бесіди, і попер на інший кінець вулиці. Це означало, що ніякого Василя Сафроновича Джек, який ще пам’ятає Михалича, Трохимовича і, можливо, навіть Віктора Ігоровича, ніколи не знав і не бачив – ні самого, ні з патрєтом Михалича. Бо всіх смотрящих з навколишніх районів, вулиць, провулків, кущів, покинутих і обжитих дач Джек знав і знає "лічно" і завжди хоробро їх зустрічає хвостом трубою, піднятими вухами і вусами та гучним противним гавкотом.

Так я обламався і пішов до Лялі. Ляля – це місцева зірка любові і кохання, секс-бомба і просто хороша та надійна фабрика з вирішення на районі собачої демографічної проблеми. Її тут люблять усі, бо інших або нема, або ще не підросли. Живе вона в межах округів Тані і Володі Бешлеїв, хоча часом відвідує і Гарячий Урбан, Створіння на вигляд так собі – чорненьке, мале, з милою мордочкою. Ніби і добре, але до рук ніколи не йде. Ніби й не боягузливе, але все якось узбіччями ходить, а не, як Джек, посеред дороги. Видно пережила не одне домагання і бачила не одну "євробляху". То ж я обережно так і здалеку: "Ляля, Ляля, ти Сафроновича не знаєш?"

Вона спочатку - до кущів, а потім бачить, що я не з домаганнями і не на "євроблясі", то й каже: "Та нє, ти знаєш, за всі свої 15 вагітностей і пологів я тут не те що "без п’яти хвилин секретаря" не бачила, а й "без десяти хвилин мера" і "без семи хвилин Володьку з Танькою" теж. Ти би у притулку пошукав, може там його бачили".

І останній, кого я запитав, чи знає Сафроновича, був Цезар. Це в тих краях майже імператор – жовтуватий, суміш чау-чау і ротвейлера, з героїчно обкусаними у боях із сусідніми варварами вухами і кульгавий на одну ногу – справжній воїн з великими сумними очима. Такий собі собачий філософ, Марк Аврелій собачого світу, що міг би бути і секретарем, і мером, і цілою депутатською зграєю, з яким не соромно зустрітися навіть місії ЄБРР чи посольству Австрії.

"Слухай сюди, двоногий мій брате, - сказав мені Цезар. – Не знав і знати не хочу. Тлінь, твій Сафронович. Тлінь і прах. Ти вічність бачив? А я двічі бачив, коли помирав від укусів кліщів. Ти смерть бачив? А я бачив, коли з мого вуха і ока висіли шматки, а я півдоби лежав на замерзлій траві. Ти нічого не бачив, бо живеш у дрібній метушні. І Вася твій нічого не бачив, бо кінь він у шорах і бик у ярмі. А я бачив те, заради чого тричі вижив – свободу".

"Черв’яки ви земляні – ти і твій Вася", - сказав собачий імператор і побрів собі до тополі, на якій стрибала білка – недосяжна, але така жадана мета. "І Джек – дурень, - буркнув Цезар. – Мені мої вуха обгризли у війнах за Лялю, а йому - за цей шмат чорної, брудної дороги, де він бігає і думає, що цар. Чистий ідіот".

Після цього я повірив Кушнірику, що таки "ні один пес не знав" і є всі підозри у мене, що й знати не буде. Їм то навіщо? Вони – царі свободи, а ми тлінь амбіцій, раби влади, бабла і марнославства. Чисті ідіоти.

***

У Голівуді – одні домагання, бо кіно стало так собі – страховиська зелені, роботи і маніяки. У фігурному катанні – домагання. У гімнастиці – теж домагання. Добре, що хоч у шахах їх ще нема. У шоу-бізі – суцільні домагання, бо там сам Бог велів (ну ж не слухати то, прости Всевишній). На роботі – домагання. На вулиці –домагання. У кущах – домагання. У мрійників – мрії про домагання, у реалістів – замало домагань.

Так у розвинутому світі почалася (вперше після 60-х років) друга фаза сексуальної революції – всі домагаються всіх і всі хочуть про це поговорити (переважно поговорити, бо екологія, радіація, ожиріння, куріння, алкоголь, стреси, фастфуди, часті цунамі та землетруси, а також боротьба за права роблять реальне домагання малоймовірним і ледь не фантастичним). Так то у розвинутих. А що робити недорозвинутим, або не дуже розвинутим і дуже обмеженим у силу своєї обмеженості? Їм просто треба бути у "тємі", аби не випадати з всесвітньої боротьби проти домагань.



От і в Чернівцях, коли постало питання, що Алінка – за поребриком (сподіваюся, без домагань), а Анатоль Анатолічу поки не до домагань, і обрати Василя Сафроновича секретарем нікому, вирішили, що пора боротися з домаганнями.

А де з ними боротися? Тут треба би акценти. Таких базових сфер для домагань у нашому міському хазяйстві лише три – медицина, освіта і культура, але точно не водоканал, міськШЕП і "Міськсвітло". З больнічками понятно – по-перше, Ігор Володимирович, ніби майже свій пацан був. По-друге, з духторами не шутять - ти їм шкандаль про домагання, а вони раптом, коли припре, щось тай ампутірують – це у них без проблєм. Чисто випадково – скальпель послизнувся і шмляк домагання - у лоточок. І тоді вже не те що про домагання забудеш, але й в баню сходити буде стидно (тим більше, що там Кушнірик, а він нічо не бачив – так, смартфон автоматом клацнув).

Культура –то взагалі скучняк. Вони ніби і гламур, і те, і се, і пісні, і танці, але ж не будуть вони самі до себе домагатися.

А освіта – це тєма. По-перше, Мартинюк – пацанів за лохів має і то ніде не приховує. По-друге, пропорційно до кількості хлопського і женського населення домагання там легко довести – як у відомому анекдоті про класову боротьбу – "угнєтайтє мєня, барін, угнєтайтє".

От і почали в освіті з домаганнями боротися. Шум, гам, тарарам, ех Калінка, малінка. І поперли проти домагань в освіті моральні авторитети і штатні борці: пиячки, аліментники, сімейні забіяки, ухилянти від сімейних обов’ֹязків, двічі розлучені і тричі одружені, щасливі батьки трьох дітей від чотирьох жінок і чотирьох дітей від трьох жінок, ловеласи і донжуани, святенники і ханжі.

І всі майже весь день боролися із домаганнями в освіті. Аж поки не прийшли вчителі. А коли прийшли вчителі, то їм сказали, що вони задовбали, бо вони тут причому? Боролися ж не з ними і не за них. Боролися з домаганнями і Мартинюком. З першими, бо так у Голівуді, а з другим, бо пацанів "ні в гімно не ставить". А насамкінець Кандиба так накандибився, що показав меру і попутно вчителям середній палець. Могли би у запалі боротьби з домаганнями показати і щось більше, але руки тряслися, бо болячка така – трясця рук. Кажуть, що вона викликала передозуванням в організмі винаходу Дмитра Івановича Мендєлєєва, який приснився йому після того, як приснилася періодична таблиця елементів і він від неї жахнувся та пішов вранці до найближчої корчми.

Загалом все брудно, бридко, сморідно, жалюгідно, противно і огидно, а "чудіще обло, озорно, стозєвно і лаяй". Але цілі досягнуто – вибори Васі секретарем відкладено, Алінка – на під’їзді, Анатоль Анатоліч - на підході, а боротьба з домаганнями забудеться, лохи змиряться, а пацани щось придумають. Бодя Ковалюк вже придумав – типу і Європа бореться, і Голівуд, і зірки спорту, і шоу-біз, і просто всі, хто має доступ до Фейсбука, але не має його до любові, ласки і людського щастя. То чому би і нашій міськраді не поборотися? От і поборолися. Як сказала одна з вчительок, ложечки знайшлися, але осад залишився. Та наших депутатів то не стосується – вони з тих, що "хорошій чєловєк, солонку спьор і не побрєзговал". У них все вже пораховано – кому скільки занести, щоби набрати своїх 300-400 голосів. Їм не потрібні ні вчителі, ні батьки, ні діти. Ні, тим більше, честь, совість, чи достоїнство. Це все химери, яких вони давно позбулися. Це їм ампутували ще у дитинстві – шмлякнуло у лоточок разом із перерізаною пуповиною.

Тому будуть боротися і далі, бо у них ще два роки каденції. Можу навіть спрогнозувати, з чим будуть боротися.

По-перше, з ЛГБТ-спільнотою (трудовик, фізкультурник і військовик закривалися на трьох у підсобці, а Мартинюк не прослідив).

По-друге, із зоофілією (у військово-спортивному ліцеї завагітніла льоха без дозволу депутатів міськради і без рішення комісії з питань регламенту).

По-третє, з домаганнями у міському управлінні освіти, бо "риба гниє з голови".

По-четверте, з домаганнями мера до депутатів, бо чого це депутат Микола сидів у мера півгодини, а депутат Василь лише зайшов-вийшов і на дивані у підсобці не позлягав, а дуже хотів.

По-п’яте, з домаганнями депутатів до депутатів: БПП – до "Рідного міста", "Самопомочі" - до "Свободи", а "Свободи" - до трибуни, бо далі вже попереду нікого нема.

По-шосте, з некрофілією, бо депутат Моклович вже почав домагатися до меморіальних дощок, до давно померлих журналістів, а також до їх нагробків (аби виробник надгробків депутат Кандиба не залишився без роботи).

Тож залишається лише сподіватися, що через два роки цих борців все ж таки поменшає, бо через природні обставини поменшає любителів халявних олії, гречки і цукру. Хоча про що це я? "Надії збавтесь, як сюди ступили".

***

Боротьби з домаганнями у ліцеї №4 виявилося замало, бо день був довгим, а Васю секретарем обирати було і ніким, і нічим. Тому далі почали боротися зі свинями, курми, і сауною у військово-спортивному ліцеї. І багато хто повірив (я сам бачив чимало таких диваків), що в тому ліцеї процвітає свинячо-курячо-саунячий безпрєдєл.



А оскільки диваків у нас так багато, що ми вже навіть включили їх в Угоду про Асоціацію з ЄС як предмет експорту, то тому ліцею таки справді не позаздриш. Бо ж дивак ніколи не додумається, а провокатор йому завжди допоможе не додуматися, що військовий ліцей – це заклад-інтернат і що люди там і сплять, і їдять, і миються. Тобто, що вони там живуть. Що там військовий порядок – підйом, відбій, велике фізичне навантаження і так далі і тому подібне. І що свиней ті люди там їдять, як і яйця курей, а не продають їх на зупинці на Шкільній, як, очевидно, думає депутат Ваня, який ходить на сесії у шортіках і сандалетах, поки діти у ліцеї ходять строєм у берцях, висять на брусах, ганяють кроси, повзають на пузах, а потім їдять оту свинину і яйця, бо організм потребує відновлення фізичних сил. А відходи від їх їдальні потім їдять оті свині, аби ліцей, як бюджетна установа, не платив гроші за вивезення тих відходів, бо тих грошей катма. І свині дякують, що у них є відходи, а люди дякують свиням, що вони дають м’ясо, а курям, що вони дають яйця. Такий от кругообіг господарського співіснування людей, курей і свиней.

Логічно? Ніби так. Але не для депутата Вані. Бо депутат Ваня – мажор і у нього інший кругообіг: мікрофон-камера-селфі-фейсбук. І звідки Вані знати, що свиней і яйця перед тим, як їдять у ресторані, десь вирощують? У фейсбуці свині не ростуть – там лише росте свинство і рішають глобальні проблеми ті, у кого зі свинями і курми нема проблем – їм їх подають під писок на тарелях, а потім лише забирають обгризені кісточки і масні серветочки. Так живуть мажори.

А зовсім по-іншому живуть діти у військово-спортивному ліцеї-інтернаті. Їх дитинство забрали підйом, відбій, казарма, тир, спортзал, стрій, статути і команди, а їх юність заберуть армія або військове училище. Їх дитинство і юність, а не депутата Вані.

І, у випадку біди, вони прикриють ср…ку Вані десь на Донбасі, на Кримському перешийку, чи під Харковом (та Бог його знає ще де), як зробив це на Донбасі ціною свого життя 22-річний випускник ліцею Дмитро Руснак взимку 2015 року, чий портрет висить у коридорі закладу.

От якби депутат Ваня знав чи думав про це, а не про камери, селфі, фейсбук, піар і дешеву славу, то він, як відповідальний місцевий підростаючий політик, поїхав би у ліцей, почитав їхні статутні документи, зустрівся з колективом, поговорив з дітьми і директором, запитав би свиней і курей, як їм там живеться, сходив би до їдальні, постояв перед портретом свого майже однолітка, який вже ніколи не побачить неба і сонця. І може би тоді він попросив мами і тата і сам привіз у той ліцей двійко файних свиней і десяток гарних курочок. І дякував би Богу, що він не там, але що є ті, хто готовий прикрити його, щоби він міг сидіти на сесії, робити селфі, фейсбучитися і просто радіти життю. Але депутат Ваня цього не зробить. Бо мажор.

У кожного своя доля і свій шлях. Хтось когось вчить захищати Вітчизну. Хтось вчиться її захищати, натираючи мозолі і набиваючи гулі. А хтось біленькими ручками з файненьким дорогеньким айфончиком рахує і фотографує свиней у свинарнику і курей у курнику. І цим світам ніколи не зійтися, а один із них точно зайвий. Здогадайтеся, який.

Олександр МОСТІПАКА

Читайте найоперативніші новини "МБ" у Facebook і Telegram