***
Загальною перемогою всіх над усіма та усіх на всіма завершилися вибори до чотирьох місцевих об’єднаних громад. Про перемоги одночасно прозвітували новоспечений вождь обмежено-правлячої в окремих місцях (в Чернівецькій міськраді та облраді ця контора виконує роль риби, яку викинули на берег і лише зрідка поливають водою, аби не виздихала) БПП "Солідарність" нардеп Рибак, а також вічно опозиційно-правляча (бо ж Мунтян ніби і рулить, і президента любить, інакше би селфі на його фоні не робив, а ніби з ним і бореться, бо так Юля сказала, яку він ще більше любить) "Батьківщина" та заповідник сивочолої партійно-регіоналівської непотоплюваної еліти "Наш край".
Дрібніших я вже не беру до уваги, бо вони теж перемогли. Навіть якщо завели до якоїсь ради хоча би одного вуйця або вуйну. Отаке у нас розбурхане партійне життя виявилося, хоча до цього ніхто особливо про нього не знав і не чув.
Що ж далі? Тепер вожді в один голос, але кожен сам собі, звітують у центр про успіхи партійного будівництва і сподіваються, що центральний офіс то запам’ятає, про них колись згадає і зробить знижку при формуванні партійних списків на наступних великих виборах. І будуть два Івани у нас сенаторами, надуватимуть щоки, животяри і животики, а все завдяки якимсь вуйцям і вуйнам, яких обрали до різних рад в ОТГ. І всі скажуть, що партії – наш рульовий.
Але як воно все насправді?
Що таке вибори у малих містах і великих та малих селах? Приблизно так. Є там декілька різних начальників (директор, зам, голова, піп, дохтор і просто начальник), а також трохи людей, які мають гроші, і ще трохи людей, які є і начальниками, і мають гроші (бо то так має бути). Всі інші – це маса, яка якось виживає, щось десь просить і хтось їй щось дає. То дорогу, то роботу, то свічку в церкві, то пляшку олії чи пачку макаронів. Тобто, щось таке, як то воно було колись у Європі ще до початку промислової революції в Англії і до того, як в Голландію завезли перші тюльпани.
Ну і от. Прийшли вибори. А людей нема. Є лише назва партії, фамілія вождя головного, факс, комп, офіс, пара якихось товаришів, яких межи люде пускати не можна, секретарка, коханка (часто це одна і та сама особа) і все. І от тоді попит на начальників, бізнесменів і начальників-бізнесменів різко починає рости, як на акції корпорації Ілона Маска. І партійні вожді починають у свої лави загрібати тих усіх сільських директорів, голів, начальників, бізнесменів, попів і дохторів, аби мати результат. А директорам, головам, начальникам, дохторам і попам ті партії треба, аби прикрити свої начальницькі, директорські, докторські та інші дупи мандатом і ще більше закріпитися на начальницько-директорсько-попівських місцях. А то й ще щось поживне там роздобути .
Так у нас будуються партії і здобуваються перемоги і результати на виборах. Амінь. І не дай Боже тим, хто ще має трохи фаци у голові, копнути глибше. Бо там побачите таке… Наприклад, що начальники, начальниці, директори, директорки і просто поважні люди раніше вже мали мандати та квиточки декількох десятків рад і різних партій кожен. І часто не лише протилежних, а і ворожих за назвами, вождями і прапорами. І комуністів, і соціалістів, і рухівців, і ендепістів, і ющенківців, і медведчуківців, і регіоналів, і юліанців, і порошенківців, і яценюківців. І все це лише заради нашого з вами щастя, добробуту і процвітання у єдиній, соборній, незалежній, європейській неньці Україні.
От лишень кудись поділися Крим і Донбас, а ще земля в селі, і ферма, і контора, і до церкви хтось приліпив генделик, а до генделика – капличку на колективній земельці, а ще зникли громадське пасовисько, дитсадок (там тепер зал для весіль і парастасів) і вкрилася танковими ровами дорога на кут, де начальники не живуть. Але то ніяк не пов’язано з нашим партійним будівництвом у центрі і на місцях і виборами нами тих, кого ми вибираємо. То всьо Путін. А у нас Іван має бути сенатором, начальник – депутатом, а партії здобувати лише перемоги. Бо так воно має бути і нема на то ради. Який піп, така паства, яка паства, такий піп. Отакі вибори. І місцеві, і парламенту, і президента.
***
Нашого буковинського цвіту - по всьому світу. Так вже повелося, що куди не ткнеш пальцем у карту чи то Південної, чи Північної півкулі, то так у буковинця і вцілиш.
Так от одна така квітуча наша ружа не витримала палючого панамського сонця (видно панамку забула вдома) і повернулася до рідних полів, лісів, рік та слідчих ізоляторів. Але, як то завжди у нас і є, як у найчеснішої нації в Європі, нам набрехали, що її з тої Панами нам вислали, бо й своїх таких там не бракує, а вона набрехала, що сама приїхала, бо давно хотіла постати перед нашим чесним правосуддям, аби відбілити від наклепів заздрісників своє чесне ім’я.
Так в Україні знову опинився Влад Каськів – "в’єтнамський космонавт" на посаді голови Держагентства з питань інвестицій часів Януковича, друг лижного інструктора і просто добрий пройдисвіт, якими так багата буковинська земля.
І хоча його ніхто тут із квітами не зустрічав, включаючи купу його дітей, якими він від нашого гуманного правосуддя прикрився. Влад, як справжній пройдисвіт, щиро розкаявся, заставу вніс, гроші у бюджет повернув, рідну землю поцілував, тричі чолом бив і волосся (не густе) трохи повисмикував. Тепер після такого гіркого і щирого розкаяння шлях його лежить не на нари (бо що з пройдисвіта візьмеш, ще й годуй його там задарма), а прямо назад - у велику політику. Так що чекайте в скорому майбутньому появи Влада на телеекранах, на мітингах з барабанами (навчився в них лупити з усієї дурі ще в часи "Ющенко – так!"), на демонстраціях проти "режиму", а згодом і на якійсь новій тепленькій посаді у ролі "в’єтнамського космонавта" - самому руками нічого не чіпати, а красти тільки по команді.
Бо вирощене на Буковині воно таке – в ополонці не втопиться, а в Панамі не загубиться. Це покоління таке. І не Владом єдиним. Кажуть, що коли наприкінці 18 століття помер граф Сен-Жермен, то частину його мощів якось випадково сильний порив вітру заніс із Франції на Буковину. Заніс мощі авантюриста, але нічого справді графського в них вже не було – ні знань, ні інтелекту, ні виховання - лише натура. А з тих мощів вже й проросли справжні буковинські великі і дрібні авантюристи і пройдисвіти: Митро, Влад, Міша, Іван, Володька, Ростік, Бодя та багато-багато інших. Про їх звитяги ще неодноразово буде чути українська земля. Якщо, звичайно, не припинить, заради власного ж збереження, розповзання цього Сен-Жерменового зілля.
***
Отакої. Два роки вовтузилися, вовтузилися, а як дійшло до діла, то вже якось і не того. Чи то боязко стало, чи то такі прошені. То я про секретаря нашого. Бо скрізь секретарі вже є, а десь і по два, а в нас нема жодного. І ті там секретарі всім такі стали помічні, що всі міста рвонули вже хто куди, а ми без секретаря все ще плентаємося десь, як стара шкапа під високого горба.
То вже ніби і в нас зібралися обирати. Вже й мер ніби сказав, що без секретаря йому ніяк, бо нема навіть кого послати вінки покласти на вінкопокладання. І двічі вносив пропозицію, аби внести в порядок денний вибори того секретаря. Аж тут знову ніяк.
Вже не тре? Чи вже не хочуть? Чи Василь Сафронович ще думають, як то на шаховій дошці це виглядатиме? А раптом якесь стерво замість того аби шах і мат, візьме і все зіпсує: "Конякою ходи, конякою, вік волі не бачити!" І що тоді? Конфуз! Ганьба на весь світ – від Відня до Тель-Авіва. А тут треба, щоби все з гарантією. Пафосно! Ланцюг у мера позичити. І щоби Альонка букет піднесла. І Володька щоби виразно так крикнув: "Віват, король, віват!" І Бодя аби про "налагодження співпраці заради стабільності бюджетоутворюючого фактору". І Толік аби повернувся в ряди, звідки його вирвала клята болячка. І Ростік щоби щось про "Бурбаки не пройшли!", бо його це болить.
А ще Славіку треба віддячити за голос підтримки, якусь гаджетову цяцьку подарувати. А поляну виставити у Валєри. А Віталь Михаличу наобіцяти зо три міхи зіпрілої гречки – і мерство, і секретарство, і цезарство, і шапку митрополита. і навіть мавзолей на Соборці – на перспективу. І прямий ефір замовити з інтронізації на секретарство. І джерело, яке повідомить про невдалі спроби підлого Бурбака зірвати інтронізацію. Воно теж щось попросить. А Тоня з вітанням від виконкому у раритетному тролейбусі "Шкода". Одні витрати. Той же букет, поляна, Володька, цяцька гаджетова, оренда Тоні і тролейбуса … Бабло, бабло, бабло. Ех, дріб’язково-меркантильним став народ. Ніхто за ідею не хоче. Тому, мабуть, і вирішили з інтронізацією зачекати.
А може все навпаки. Сценарій вже готовий, але хочуть аби всі попросили. Аби мер у довгій полотняній сорочці, без штанів, нечесаний, босий, а за ним Кушнірик на грейдері, а далі Трохимич з шапкою Мономаха, а за ним Бурбак просто сам - із хитрим писком, а далі Ірина Ігорівна пре коровай на півпуда. І всі просять і плачуть. І плачуть і просять: "На кого ж ти нас, Васильку, залишаєш. Каємося. Стань нашим секретарем. Ось тобі і шапка, і коровай, і ставок, і млинок, і вишневенький садок. І базар на Зеленій. Тільки не покидай нас. Бо лишенько нам без тебе. Ой лишенько. Бідосі ми, бідосі".
І тут із-за рогу ратуші показується шапка гостроверха з помпоном рожевим, а за нею писок Володьки. "Князю наш, князю, виходьте. Вони самі. Народу пофіг". Ну а далі вже і сам Василь Сафронович – шапка соболів з кантом позолотою, халат оксамитовий "від Ердогана" з гудзиками перламутровими, поверх куртка замшева – три, а ще пантофлі зі стразами, а в одній руці - кадастр земельних ділянок в історичній частині міста, в іншій – портрет Митра Васильовича в екзилі. Опшим, повний кандибобер. Царствіє лежить біля ніг, вороги впали ниць. Феніта ля абсурд.
Тільки щось мені здається, що сценарію "Лєгли і просють" доведеться чекати до другого пришестя митрополита Віталь Михалича. Так що краще вже трохи потратитися і "влипнути у секретарі" та виділити бюджет на вінкопокладання.
А поки що купляйте чіпсів і почекаємо, куди ця мелодрама поверне. Бо щось таки має статися: або секретар буде, або ішак здохне, а шах помре.
***
А тим часом, поки Василь Сафронович думав, бути чи не бути йому секретарем і чекав повернення тимчасово вибулого, але так необхідного штика Толіка, в районі неподалік Чернівців вчинилася інша метушня.
Звідки не візьмися, до Герци та околиць потяглися захисники румунської мови, культури, звичаїв і традицій від посягань нинішньої "української хунти". І прізвища тих захисників були чисто дакські, майже римські і лише трохи румунські – Бойко і Папієв. І звали їх Юрча і Мірча.
І були вони вождями "Опозиційного блоку" - акціонерного товариства, де головними акціонерами є теж справжні захисники румунської мови, традицій, школи, культури, цуйки і мамалиги зі справжніми румунськими прізвищами – Думітру Фірташ, Серджіу Льовочкін і (Хрінйогознаєяк) Ахметов.
А першим ту метушню запримітила людина тонкої душевної організації, яка дуже любить на всіх ображатися, особливо на журналістів, нардеп Тіміш. І почав кричати "Ганьба!" І правильно почав кричати. Бо я теж би почав, якби на мій округ внадилися Юрча і Мірча та ще й під покровительством архієпископа Лонгіна.
І з дітками цілуються, і з вчителями фоткаються, з попами хрестяться. Тобто йде повний і тотальний захист прав нацменшини від "хунти" (по-нашому, розвід лохів на тємі захисту духовно стражденних, освітньо спраглих та економічно нужденних. Щось таке прокручується і в українських селах, але з іншою музикою – банду - геть, корупцію – в топку) . Не інакше, як Георгія вижити з округу хочуть, а замість нього пропхати "справжнього борця із режимом" Мірчу Папієва (кажуть, що навіть вже й шапку вовняну купив для поїздок селами), або й самого архієпископа. Опшим, ще час є, тьорки перетруть і рішать.
А Митро в екзилі затвердить план і бюджет, хто буде у ролі рятівника: Мірча – освітньо спраглих і економічно нужденних, чи архієпископ – духовно стражденних. А де тут Тіміш? Де де? Он у кутку сидить, на всіх ображається. А що всі? Та їм пофіг. Так що крутий сюжет може бути на румунському окрузі, ой крутий.
І єдине, що в цьому радує, це те, що "князь Буковини і Бесарабії" Мірча так докерувався в 2010-2014 роках, що тепер до славної столиці краю боїться і фізіономію публічно показати, аби випадково не начистили пемзою. Тому і шапку вовняну купив. Думає, що не розпізнають.
Олександр МОСТІПАКА
Читайте найоперативніші новини "МБ" у Facebook і Telegram