Осінь, як останнє листя з дерев, зриває з Чернівців останній їхній міф - про споконвічну толерантність та європейськість. А наступні набридливі та дрібні дощі змиють ту толерантність у Прут і залишать все, як було до приходу Австрійської імперії. У ямах між бруківкою купатимуться гуси, свині та джипи контрабандистів. Так закінчиться на цих землях Європа і запанує шахер-махер, ти мені – я тобі, три рублі і всіх замочимо, дайте - не минайте. Те, до чого завжди і прагнуло автохтонне населення. Бо як інакше.

***

Приїхав до нас депутат Чумак. І не просто депутат, а цілий генерал. Якщо десь так, лише між нами, чесно, то всім він тут був глибоко по барабану. Навіть ті, хто нічим більше в місті не займається, а лише пазить, де би подивитися на депутата і чимсь біля нього поживитися, то й вони лише краєм вуха чули, що приїхав Чумак.

Усі ж інші подумали, що то завезли чи то майонез, чи кетчуп, чи томатну пасту з олією і макарони. І так би все і було. А тут конфуз. Останній форпост України на підступах до Європи вкрився ганьбою. Депутата і генерала облили кефіром і закидали яйцями. І це при нинішній дорожнечі на продукти.



Та в нас і в буремні революційні часи бережливі буковинці у зверхників не кидалися яйцями. Он, на достойника нашого колишнього Михайла Миколайовича Папієва навіть під час штурму ОДА взимку 2014-го і то лише одне яйце витратили. Хоча чоловік заслуговував значно більшої народної уваги. А тут таке. І кефір, і яйця, і п’ять тітушок у засаді. І слава на всю Україну. Краще обійшлися лише з новим рятівником нації Міхо. За тим на Буковині і сім джипів стежили, і зграя безпілотників, і ще три роти відставного спецназу. Але яйцями і кефіром не кидалися. Міхо і без того слави та народної любові вистачає.

А ось у генерал-депутата іміджу малувато, тому довелося залучати не лише яйця, а ще й трохи кефіру. Щоби переконливіше було.

Тож так ніхто точно з чернівчан і не дізнався (а 99,9 відсотка і не прагнули цього), де генерал-депутат Чумак був, що він казав, що він зробив, чим займався і кому він треба. Зате запам’яталися кефір і яйця, яйця і кефір. І тітушки – пара штук. Ось так приходить мирська слава. Щоправда, потім так само вона і минає. Але у цьому невеликому проміжку часу – між славою і забуттям, багато хто здобуває мандати, посади і супутні до них товари та послуги.

Все це нагадує старий анекдот про невловимого Джо, але в нашій національній інтерпретації: дикий Захід часів золотої лихоманки. Містечко. Раптом трах-бах, тупіт, стрільба, пилюка стовпом. А всі - нуль уваги. Лише приїжджий ковбой до товариша: "Гаррі, то що таке?" "Та то невловимий Джо". "А чого невловимий?" "Бо нафіг нікому не потрібен".

Мудрі люди були ті золотошукачі та ковбої. А от у нас є своя поправка на вітер – не потрібен, але як тільки обіллють кефіром, обкидають яйцями, обсиплють пір’ям і обмастять дьогтем і того страждальця покажуть по телевізору, то враз починаємо співчувати, жаліти, плакати над нелегкою його долею народного захисника і обираємо депутатом, президентом, мером, головою. А потім і згадати нема що, крім яєць, кефіру, пір’я і дьогтю. І так із року в рік.

***

Є такий у нас лісовий начальник Череватий. Взагалі то, у нашому лісі мало якому начальнику вдавалося вижити – надто він уже темний, той наш ліс. От і Череватий не вижив – загребли на якомусь хабарі. Чи то комусь хотів давати. Чи то в когось брати. Чи то і брати, і давати. За те і загребли. Суд усе розсудить, або й нічого. На те він і суд.

Але тут почалося найцікавіше. З’ясувалося, що з Череватим давно вже боролися всі. І всі знали, що з ним давно треба було боротися. І що всі не лише боролися, але якимсь боком до того причетні. І боки ці різні – файні і не дуже. Один призначав, інший просто знає, хто призначав, як і навіщо. Третій завжди боровся проти, але про то не всі чули. Поки не загребли.



Так і виходить, що якби того Череватого не було, то його треба би було вигадати і спеціально посадити у лісі. Бо життя би геть було сумне. А так Бурбак каже, що той Череватий - від Рибака. Рибак, відігравши на баяні коломийки у Вашківцях, каже, що чув про такого, але призначав не він, а Ванзуряк. Фищук каже, що тричі Череватого просив звільнити. Сідляр каже, що з Череватим боровся вже два роки, тому його лише тепер за це хоче звільнити Фищук.

Ванзуряк мовчить, бо мовчун. Рибакові ж запустили через Фейсбук, що Череватий – то жертва Фищука. Загалом, тралала-трололо.

Що ще треба для повного щастя? Усі чимсь зайняті. Ефіри забиті, соцмережі горять, сайти переповнені, тролі ботають, боти тролять. Всі при справах. А не було би Череватого? Сум, жах, порожнеча.

А був же ж до того, як загребли, нормальний пацан. Комусь вибори робив на окрузі лісовому. Хтось із лісу собі прикид обновив, транспорт індивідуальний, годинничок швейцарський прикупив китайського збирання – чистий тобі Швітцерленд. Комусь дощок, а комусь дров. Комусь грибочків, а комусь ягідок. Комусь "капусти зеленої", а хтось і національною капустою не гребував.

І був Череватий потрібний і зручний. А от як загребли, то всі й відхрестилися. До чого я це веду? Та до того, що, попри всю дивакуватість моєї писанини, у ній часом прослизають філософські та життєві речі. Наприклад, про те, що корм на толоці закінчився і на всіх вже ніколи не вистачить. А раз корм закінчився, то різноманітна політична худоба почне боротьбу за його залишки. А оскільки ця худоба у боротьбі за залишки корму нагадує бика, якому перед носом махають червоними штанами, то в цей час у неї під ногами краще нікому не плутатися. Хай уже топче все сама, може й самої худоби тоді стане менше.

Тому під час боротьби за залишки кормів будуть здавати одні одних, забувати, хто кому і що винен, робити вигляд, що ніколи про тебе не чули, хоча ще вчора разом пили, їли і дітей хрестили. Бо як тільки тобі клюне смажений півень у вигляді СБУ, військової прокуратури чи якогось "КОРДу", то так і знай - начальників, які тебе призначали, нардепів, які тебе туди пропихали, інших друзів, що крутилися довкола твого хлібно-масного місця, поменшає рівно на ту кількість, яка була до того, як тебе загребли.

Отака вона, філософія життя. Про неї й не знав Череватий, чи не хотів про це думати, бо був простий собі, хитрий буковинський газда. Бо у лісі йому було тепло, темно і затишно. І головне – не бідно. І не думав, не гадав він, що кормів на всіх вже нема, але всім ще їх хочеться.

***

Кому впору ставити в області монументи, так то нашому крайовому голові, мудрішому з мудрих, світлішому з світлих Івану Миколайовичу Мунтяну. Бо за всі свої роки розкидання різної бридоти на наших очільників, такого світоча управлінської думки та ефективного адміністрування мені зустрічати не доводилося. Тим більше, що Іван Миколайович таки справді дбає про інтереси рідного краю. І не лише у ковбасно-хлібопекарській справі.



От приміром, поїхав він до Коломиї, куди прибув сам глава держави. Відкривали там черговий завод по скручуванню дротиків для іномарок. А оскільки скручування дротиків це для нас неабияка іноземна інвестиція, то туди не літає хіба що митрополит Онуфрій.

Отож прилетів президент, зібрав очільників навколишніх країв і впарював їм щось про бізнес, інвестиції і трам-пам-пам. Всі послухали, послухали – дехто то чув ще від Кучми-Ющенка-Януковича, тай нумо звалювати по хатах. А тут Іван Миколайович: ви куди, я тут ще президента не все запитав.

І давай Іван у Петра гроші просити: на прикордонні переходи, мости та дороги. Та не на того напав. Петро наш Олексійович, звичайно ж, щедрот небачених людина, але щоби так його розвести на мости і дороги прямо посеред Коломиї? Ага. Зараз. Тримай, Іване, кишені ширше.

Тож глава наш і розвів Івана. Мовляв, товаришу милий, я би радий, але у вас там є Бурбак, то ти запитай його. Видно, мав на увазі Петро те, що є різні там нардепи, фракції, їхні лідери, бюджетні запити, пропозиції, уряди, комітети, проекти бюджету, їх обговорення і врешті голосування про виділення коштів. Тобто, така всіляка зайва вовтузня, придумана, аби нікому гроші не давати.

Та Іван Миколайович чоловік простий і звик одразу вірити на слово. Тим більше високоповажному главі. Тому і звернувся за грошима напряму, куди його і послали. До Бурбака. Бурбак одразу почав думати, що з бюджетом щось не те. Та, як і Івану, йому не було підстав недовіряти главі великої європейської держави. А раптом той бюджет і справді тепер кудись перемістився? Десь у той район на румунському кордоні, де 90 років тому Остап Ібрагімович Бендер планував перебратися до Ріо-де-Жанейро.

Бурбак подзвонив Яценюку, може той щось чув і знає. Яценюк, розглядаючи нову баночку з білими грибами у коморі – передачу з рідної землі, подумав, що або на малій батьківщині щось вже геть не те, або гриби йому прислали не ті. Тому спочатку запитав Бурбака, чи то бува не від нього передача. Максим поклявся, що гриби збирає лише на базарі. Тож Яценюк, зіславшись на те, що він давно не при справах, пообіцяв запитати у Гройсмана, куди це президент послав Івана. Гройсман на те він і Гройсман, а не Іванов, щоби нікому не казати, де бюджет. Тому він порадив покопати у Бурбака під грушкою.

Видавши цю інформацію Івану, Максим, хитро посміхаючись, всівся біля грушки чекати, як Іван викопає клітчасту сумку з бюджетом України. Врешті, як і завжди, так нічого і не вийшло. Спочатку не знайшли гумаків, бо ж не лізти очільнику з джипа в болоту під ту грушку. Потім загубилася лопата. Пізніше знайшлася лопата, але загубилася до неї інструкція. Далі десь загуляла знімальна група, яка мала показати, як крайовий голова за підтримки президента та з благословення "самої святої Юлії" одним помахом лопати вирішує всі грошові та інфраструктурні проблеми регіону.

Тож залишився лише один-єдиний, але найважчий і не вельми вдячний шлях. Готувати документи і подавати пропозиції через нардепів до уряду, а далі до парламенту, аби він виділив гроші. Що, мабуть, і мав на увазі президент. А так шкода, що грушку не обкопали. А раптом там і справді клітчаста сумка? Бо ж десь же ті гроші є.

Олександр МОСТІПАКА