42 секретарі, волохаті герої «Міхо-шоу» і дві примари у Ботошанах. Блог Мостіпаки

У Чернівцях – кожен сам собі секретар. В Україні тривають гастролі "Міхо-шоу". А у світі своїх ідіотів повно – так що йому поки не до нас.

***

Не встиг поважний газда Василь Сафронович Продан сказати, що депутати вже зібрали підписи аж за трьох кандидатів у секретарі, і серед них за нього, як недруги, зловмисники і шкідники тут як тут.

"Вася збрехав! Збрехав Вася!", - заволали так, ніби їм Бурбак заплатив.



Тай самі депутати – ще ті "калєги". Як бабло, то в "ничку", а як солідарність проявити, то фігвам - індіанська така хата. "Спалили" Сафроновича . Мовляв, не збирали підписи і все. А якщо і збирали, то "не в мене, не чув, не бачив, не їв три дні, не пив тиждень і взагалі тоді був хворий, боліли вуха, зламав ногу, кашляв і поносив, бо вирвав сім зубів". От і домовляйся про щось із такими людьми. Нікчеми, блін.

А от я думаю, що то була чиста правда. Бо як такий серйозний бізнесмен і політик міг таке збрехати. Не міг. Тому і правду сказав. Зібрали підписи. Просто всієї правди він до кінця і не знав. От і сказав про трьох секретарів.

Про себе – це зрозуміло. Підписи давно в ячейці банку "Надра" лежать, подалі від заздрісників. Ще двоє якось мимохідь "розкололися" - балаболи виявилися. А от інші 39 мовчать. Зловіще так мовчать…

А значить щось знають. Не інакше як про те, що вже кожен собі підписи на секретарство зібрав. На всяк випадок: "А шо я гірший? Он Василь має, Толік має, Валєра – два списки – собі і зятю, Володько, а я що рудий? Та навіть рудий і лисий мають. От і я теж". Тай хіба це складно? Всі ж свої. Село.

"Ой, братчику, підпишися за мене в секретарі".

"Та ти шо? Тобі та біда нащо?

"Та жінка сказала, що ходжу не знати куди тижнями. Як прийду з сесії, всього мене оглядає, обнюхує, помаду шукає. Вже й макогона купила".

"А, ну раз таке діло, то святе. З макогоном якось того – жарти кепські. То наливай".

"Гай, будьмо! За Миколу (Славка, Григорія, Васька, Андрійка…) секретаря!" "Ти ж знаєш, ми кіцманські (путильські, кельменецькі, заставнівські, новоселицькі, хотинські…) своїх не кидаємо і слово тримаємо – мертво тримаємо. Тут дали, а там взяли".

"Та знаю! Я сам із них". "А де ті підписи тримати будеш?" "Та де, де. В сєйфі. Там де ружжо. А жінці лиш здалека покажу, щоби макогоном не дотяглася".

"Воно і правильно. Берегтися треба. Часи нині непевні. Война, Трамп, КНДР, жінка з макогоном, Трохимович ще…І тре мені було тоді його скидати… Нема віри у завтра. Ой нема. Ну наливай". Цок… "А ти шо пластик сунеш? На чарку собі не заробив? А ще депутат. Сороміцтво якесь. Ото раніше були депутати. Усі з чарками. А це голота. Тьху. І шо я серед них роблю?"…

До речі, ще один спалився. Депутат Петришин сам себе вже проголосив секретарем після того, як зблизька побачив "самого Міхо" і його осяяло з самої Мтацминди (у Грузії така священна гора). Депутати на то зреагували геть мляво. Навіть співчутливо зиркали на нового "кандидата". А як інакше? Кожен же сам собі вже давно секретар. А тут якийсь вискочка… Славко, ти що? Фальстарт! Фальстарт! Про це тобі кожен Гешко скаже.



***

Але кому треба тих 42 секретарі якогось сільпродмагу, як тут справжня політика по осені ввірвалася в кожну хату – "Міхо-шоу". Про те, що Міхо-вождь їде рятувати Україну-неньку, а його їдуть зустрічати кращі з кращих і достойні з найдостойніших, першою дізналася, як у Чернівцях часто буває, Нижня Калічанка.

Бачили люди, як біля воріт хати Бешлеїв метушня була. В багажник маминої "Тойоти" Володя щось пакував, черевики свої і Тані пуцував, вишиванку на паркані провітрював і мух та ос від неї відганяв. А ще свіжоспеченим хлібом пахло (явно коровай пекли), а на хвіртці підсихав великий вінок із чорнобривців та айстр. "Що ж то таке? Весілєє, не весіллє, вибори, не вибори", - ламали голови місцеві жіночки. Та так і не дізналися, поки нове селфі Володі не з’явилося. Тоді до Калічанки і дійшло, що то Міхо-вождь прорвався через кордон, як Суворов через Альпи. Перший, звісно ж для тілівізора, а другий – для картини Сурікова. А Володя з Танею - для селфі, бо свого Сурікова на Калічанці ще нема – ніхто там ще скілько не випив.



Але ж і заворушився після того народ у Чернівцях та на околицях, як чутки про Міхо поповзли містом. Ой заворушився. Першою зреагувала наша торгова Мекка, Медіна і Ватикан - Калинівський ринок. На крик "Міхо їдуть, їдуть!", хтось не дочув і подумав, що долар росте і вже по "півсотки просють". Таке почалося. Таке почалося. Хапали і гребли, гребли і хапали. Та до обіду все втихомирилося. Долар стояв, як укопаний, а міняйли завмерли в звичних позах, хоч скульптури з них ліпи – шкода Родена на Калічанці теж нема, а не лише Сурікова.

Тож ніщо вже й не віщувало біди. Та все ж, ціни, в очікуванні високого (і не бідного) гостя, виросли: на вишиванки китайські - втричі, на хінкалі, ткемалі, цинандалі, ркацителі, хачапурі, вареники, сметану, мамалигу, білі гриби, хріновуху, медовуху, кропивуху і шкварки – вп’ятеро. А ще, на всяк випадок, на сувеніри гуцульські дерев’яні "Мейд ін Чейна" – на половину, а на "ручки точені фарбовані "Гуцул із пісюном" - у десять разів . І останнє, що подорожчало – весільні сукні у Волоці. Ну а раптом Міхо приміряти захоче – для підтримки малого бізнесу.

Далі посідали і стали чекати. Та Володя з Танею повернулися самі – без вінка і короваю, але при надії.

І стали вже всі разом чекати Міхо-вождя тут. Бо він обіцяв гастролі всією Україною. І накупили попкорну, кока-коли, пива і чіпсів. І повсідалися перед тілівізорами. І бараболі з буряками гнили по городах, і корови мукали недоєні у хлівах, і свині верещали голодні у загонах, а голодні собаки і коти повипивали яйця в курниках. Бо всі чекали Міхо-вождя, який віз по регіонах щастя, багатство, добробут, зарплати та іншу "халяву", а ще "мужикам – по бабі, а бабам – по мужику- справжньому".

І приїхав Міхо. І не привіз ні щастя, ні багатства, ні "халяви". І розійшлися розчаровані, бо професія у них така – 26 років розчаровуватися. І залишилися лише зачаровані, які вже давно, "під рейтинг Міхо", розписали "шахматку", хто де буде і звідки що стригтиме – хто в губерах, хто в нардепах, а хто просто "стригуном халяви".



І мав із того біду лише Петро Олексійович, який привіз якось стару покоцану латунну лампу з дружньої нам Грузії і випустив звідтіля джина Міхо. А лампу ту вкрала зла баба Юля. І тепер і джина нема куди загнати, і "халяву" нема звідкіля роздати. Бо її просто нема. І обіцяти нема звідки. А всі чекають. А ще ж і прикордонників нема, і поліції нема, і прокурорів нема, і держави нема, і ні хріна нема. Лиш два пси прикордонних гавкнули по разу на натовп "свідків Міхо і співчуваючих", що перли через кордон, як орда Атілли з горба в Дунайську долину.

Тож тепер хоч тим двом вівчаркам героя України давай. Все ж хтось таки спромігся стати за честь держави, якої нема. Такі то у Петра Олексійовича піари, фейки і "5-й канал". Бо він три роки думав, що все якось розсмокчеться – війна, бідність, корупція, реформи, імпотенція державних інститутів, безвідповідальність, непрофесіоналізм, куми-прокурори, свати-бізнесмени, сини-депутати, а ще нанашки, цьоці і вуйки. А нічо цього не сталося, бо зі старої латунної грузинської лампи виліз не виконавець мрій і бажань, а самі бачите хто… У нас такий у кожній лампі (навіть паяльній) сидить. А то й по три штуки там туляться, все на волю норовлять вирватися...

***

Втім, Міхо не такий простий, щоби сам і назад - у лампу… Він лишень розгорнув бойові порядки. Он навіть Раша наш сільський мітинг із вічними учасниками годину транслювала – так довго там навіть кіно не показували про завоювання буковинськими весільними сукнями неозорого російського ринку охочих вийти заміж. А тут – година найкращого ефірного часу. Так що Міхо стартував. Ой стартував.

А оскільки знання його про Україну, її народ, нашу "правлячу худобу", економіку, контрабанду і т.д., скажімо так, на рівні трієчника-п’ятикласника восьмирічки глухого вимираючого села (не кажучи вже про рецепти вирішення наших проблем), то Міхо, щоб народ і далі купляв поп-корн і кока-колу для тілівізора, змушений придумувати байки, казки та небилиці - "тримати публіку".

То ж на Буковині він придумав, що його ледь не сам Порошенко підслуховував у тарашанському готелі Кушніра. Бо побачив там якісь дві сумки з кабелями, дисками та іншим непотребом, яким користуються дітлахи, що крутять по сільських клубах дискотеки, аби в мами не просити гроші на пиво і цигарки. Та Міхо, який колись здобув совєцьку гуманітарну освіту і, як Ющенко, своїми руками теж ніколи нічого не робив, подумав, що той мотлох – це і є Порошенків підслуховуючий і підглядаючий пристрій. От і занепокоївся, щоби Порошенко не підглянув, що Міхо робить у туалеті і як у нього з сексуальним життям. Бо Порошенка то, видно, геть турбує.

А раптом Міхо чимсь таким какає, що ним можна буде розраховуватися з Міжнародним валютним фондом і платити москалям за газ. Або з кимсь таким ліг спати, що весь світ аж завидки візьмуть – що то таке в тій Україні водиться. І попруть до нас престарілі (і головне, страшенно багаті) секс-туристи з "золотого мільярда". І не тре буде робити ні реформу земельну, ні пенсійну, ні тим більше освітню, а медична тут вже й сама зробиться – духторам, знахарям і повитухам багаті дідугани відсипатимуть золотом і брюліками, лише би в халепу не влипнути з "тим, що у нас тут водиться". Так що недаремно турбується Міхо. Бо його "как" і секс можуть не на жарт зміцнити правлячий "олігархічно-кланово-барижно-торгашний режим".

І недаремно Петро Олексійович підслуховує і підглядає за Міхо – а раптом у того є золотий ключик до поля чудес, де нема війни, корупції, бідності, ідіотизму,а нафта тече в річках і її можна черпати відрами.

***

А от у кого в Чернівцях усе "на мазі" з підслуховуванням і підглядуванням так то у челяді Василя Сафроновича – це вам не мотлох зі старими кабелями у тарашанському готелі. Не поскупився "Великий наш кормчий" на різні китайські цяцьки для цього. А оскільки цяцьки мають хоч якось окупитися (бо Сафронович, як каже моя теща, "бізісмен"), а окупити їх в нас особливо нема на кому і на чому, то підслуховують, підглядають, піднюхують за всіма, хто хоч якось своїм виглядом, словом, чи навіть думкою, викликає у Василя Сафроновича такі-сякі підозри (таких, до речі, стає все більше і більше, бо такі логіка і процес соціально-біологічного патогенезу).



Тож цього тижня челядь у засаді підгледіла, як міські депутати Матвієнко і Ставчанський виходили з якогось підворіття, де сидить Бурбак. І так раділа, так раділа, ніби то з того підворіття виходила негліже - в одних шльопках, сама Міла Куніс. Втім, депутати виявилися "до діареї" банальними. Кажуть, мовляв ходили засідати в групі "Спільними зусиллями захистимо Чернівці" і жодної Міли там не бачили. А ще кажуть, що навіть готові буди дати коментарі. Ет, хлопці. Ви шо такі наївні. Васі навіщо ваші коментарі? У його форматі про "Світовий сіоністсько-масонсько-троцькістсько-маоїстський уряд Аль Багдаді-Бурбака", що навис над Чернівцями своїми темними, зловісними крилами, як Побєдоносцев над Російською імперією, коментарі не передбачені. Тим більше від "пацанів не з нашого села".

До речі, Василь Сафронович, жарти-жартами, але я офіційно вимагаю: по-перше, підкоригувати китайські цяцьки, аби не спотворювали звук і зображення (нєфіг було за дєшовкою ганятися). А по–друге, дати спростування на "таймсі" з приводу минулорічного мого фото у зелених шкарпетках.

Нема у моєму гардеробі (навіть весільному) і ніколи не було шкарпеток зеленого кольору. Нема. Бо не личать вони до моїх картатих штанів, рожевої кепки і жовтої сорочки в малиновий дрібний і великий горошок із великою біло-зеленою чічкою на нагрудній кишені (прихильник я ваш таємний, прихильник, по чічці ж видно). Тому вимагаю дати спростування: "У Мостіпаки нема і ніколи не було зелених шкарпеток", - джерело, наближене до Федорука".

А далі у тексті вже можете вільно писати, що "судячи з його гардеробу, ми думаємо, що він є прихильником ЛГБТ-спільноти". Вимагати це спростовувати я не буду, бо вважаю, що головні проблеми людини не у штанах, а в голові. Особливо у тій, яка за всіма підглядає та всіх підслуховує, або думає, що всі підглядають і підслуховують за нею. І називається ця проблема "Тарган головного мозку".

До речі, хороша тема для новітніх "фрейдів". Можна на Нобелівку замахнутися. Тут головне "об’єкт" упіймати, аби біопсію зробити.

***

А що то, на вашу думку, таке, коли двоє сидять за одним столом, стоять під одним прапором в одному і тому ж приміщенні, але один одного не бачать? Ой, не знаю, не знаю. Я такого ніде не бачив і про таке ніде не читав. Абсурд? Не абсурд. Марево? Не марево. Щось більше схоже на якісь примари.

Тут головне не сплутати зі справжніми примарами сусідньої країни, тож варто правильно ставити наголос. Бо наші чернівецькі, то таки примАри, а от їхні – прИмари. Про що то я? Бо скоро загублюся у потоці свідомості. А. Про те, як Олександр Георгійович та Іван Миколайович до Ботошан їздили. Вірніше, про те, як про те їхні прес-служби написали.

Тож справжня історія, якщо використовувати метод дедукції, була така: поїхали Іван та Георгійович до Ботошан побалакати з місцевим повітовим головою Костіке Макалєцем. Побалакали, познимкувалися всі разом. То за столом, то під прапором. Може й до ресторану разом сходили – у рамках транскордонно-дружніх відносин якоїсь чорби перекусити. Але, коли приїхали додому, то обох вразила часткова амнезія. Типу "тут помню, а тут вже й не помню" - ніби десь був, Макалєця бачив, а більше нікого.



Так і з’явилися два повідомлення прес-служб: в ОДА нема Івана, а в облраді – нема Георгійовича. Щось на зразок: "Іван Миколайович, ви там Олександра Георгійовича бачили? Нє, не бачив. Макалєца бачив, себе помню, Ботошани бачив, а хто такий Георгійович – не знаю. Так він же з вами за одним столом сидів… Яке там сидів!... Таж на знимку видно. Ти диви! Не знаю. Може й сидів, але я не бачив. Та мало хто там сидів. Купа народу. Аж шестеро. То як я там мав ще й Георгійовича бачити? Не було його. Я сам вів тяжкі, виснажливі переговори про співпрацю наших регіонів і домовився про пряме транспортне сполучення. А шо там робив якийсь Георгійович – не знаю.

Аналогічна історія з Георгійовичем: "Георгійович, ви там Івана бачили? Я бачив когось схожого на Івана, але ж хіба то Іван був? Не було там жодного Івана – я сам сарака вів ті складні переговори. А Івана не було. Та ж на фото он він! Ти диви! Який фотоапарат файний – навіть духів фотографує. Оце техніка! Японія! Але Івана я там не бачив. Їй Бо"…

Отак і блукали Іван і Георгійович Ботошанами, один одного не бачачи. А ви кажете, що чудес не буває. Бувають, ще й як бувають. Особливо, коли їх різні прес-служби описують. І головне, що "всьо пучком". Це вони за наші з вами гроші ці цирково-інформаційні трюки про своїх начальників, які в межах двох метрів один одного не бачать, придумують.

***

Не набридло ще так довго читати? Ну, хто дочитав, дякую. А хто не дочитав, то заздріть тим, хто таку неймовірну витримку має.

Олександр МОСТІПАКА

Читайте найоперативніші новини "МБ" у Facebook і Telegram