Жити нам за ґратами ще довго. Блог Юлії Пацаранюк

Прогулюючись містом, особливо "неспальною" його частиною, можна побачити чимало приватних будинків із ґратами на вікнах. І огорожа висока, із кованими елементами, і решітки на вікнах, і, мабуть, сигналізація задля безпеки також встановлена…

Майнула думка і одразу змусила мене порівняти власний будинок із побаченими. Якось ніколи не подобалися мені ґрати. Навіть дуже красиві, виготовлені рукою вправного коваля, не подобалися. Віє від них якимсь обмеженням свободи.



Але помічена останнім часом тенденція змушує замислитися над власною ж безпекою. Так, решітки на вікнах не рятують від грабіжників, але, можливо, хоч трохи відлякують їх. Хоча боятися варто не тільки криміналітету. Уздовж вулиці Руської налічила зо три будинки, що впритул межують із тротуаром, у яких побили вікна. В одному будинку металопластикове вікно із павуком-тріщиною господарі намагатися скріпити скотчем. В іншому, вже звичайному, з тонким склом і дерев’яною рамою, заклали шматок фанери, бо ж зима надворі. Третє просто шкіриться уламками битого скла.

"Ото іде бидло вулицею, п’яне, напевно, і ніби це вікно йому заважає", – помітивши, що я співчутливо дивлюся на "постраждалу" шибку, промовляє літній чоловік, що проходить повз.

Я й сама розумію, що такі "подвиги" – це справа тих, хто вітрини пошкоджує, квіти на клумбах нищить, деревця на вулицях ламає… Але невже це приносить їм настільки багато задоволення?

Отаких битих вікон є чимало у старому місті: і на Шевченка, і на Сагайдачного, і на Лук’яна Кобилиці, і, мабуть, далеко не тільки там. А наприкінці минулого тижня на Театральній площі розбили туристично-інформаційну стелу.

Посадовці кажуть, що заяву в поліцію написали і сподіваються на швидке реагування, адже на площі безліч камер спостереження. А в мешканців будинку на Руській, де вікно чистеньке, але не з дорогого профілю, їх точно немає. Хто ж відшкодує збитки їм?

Трохи давніше в одному зі скверів побили ліхтарі. Там, мабуть, теж були камери… На жаль, люди не бояться нічого. Хоча ні, опинитися в камері, справжній, холодній і незатишній, ймовірно, таки бояться. Але недовго. До чергового побитого вікна.

Дуже прикро, що красиві Чернівці перетворилися не тільки на місто розбитих доріг, а й вікон. Тому жити нам за ґратами ще довго, бо, як казала моя бабця, "до Європи нам ще – як до неба рачки".

Юлія Пацаранюк

Читайте найоперативніші новини "МБ" у Facebook і Telegram