Сергій Бубка:
– Насамперед я відбувся як спортсмен, а вже потім як бізнесмен. Почав займатися спортом у 10 років, і вже у 20 став чемпіоном світу. Можна сказати, що я вчасно усвідомив плинність спортивної кар’єри. Ще на вершині слави почав думати про власний бізнес. Адже ні для кого не таємниця, що спортивна кар’єра рідко буває тривалою. Я бачив, як спортсмени, котрі закінчили виступи, не могли знайти себе поза спортом, не могли обрати свою справу. І просто втрачали себе як особистості. Тому я готувався, до того, що мине час, і доведеться якось влаштовувати своє майбутнє і майбутнє своєї сім’ї.
Свої перші кроки до підприємництва я зробив 1990 року. Тоді створив Спортивний клуб Сергія Бубки – громадську організацію, основним напрямком діяльності якої став спортивний менеджмент.
За час моєї спортивної кар’єри я пізнав до деталей: як організувати поїздку, у яких змаганнях брати участь, які умови приймати, на які призи погоджуватись, як залучати спонсорів тощо.
Свого часу мені не було кому підказати, тому почав допомагати молодим спортсменам, які не мали досвіду і не знали важливих нюансів. Більшість спортсменів таких знань не мали, у Радянському Союзі спортивного менеджменту майже не було. Те, що платили у межах Союзу було нібито непогано, але порівняно з європейським рівнем наші спортсмени отримували за свої виступи дуже мало. Отож я, застосовуючи свої знання, допомагав заробляти спортсменам, і це були мої перші кроки у бізнесі.

Олексій Капуста, видавець
Сьогодні його агентство "Стандарт" видає кілька журналів. А колись:
– Через декілька місяців після закриття газети "City", де я працював, у мене закінчилися усі засоби для існування, і не було чіткого усвідомлення, що ж я робитиму далі. Але оскільки я і моя дружина Ірина вже мали досить великий досвід роботи у пресі, вирішили спробувати видавати вузькоспеціалізований журнал з металургії. Ми вважали, що для цього достатньо цілком скромних інвестицій. Але грошей у нас не було навіть на життя. Ми написали 200 великим металургійним компаніям України листа: "З такого-то числа в Україні почне виходити журнал "Металл бюллетень. Украина". Вартість передплати – 100 доларів за один номер". До листа додавався рахунок-фактура на 1200 доларів. Чесно кажучи, ми мало вірили в успіх та використали рахунок фірми нашого приятеля, яка давно була "заморожена" і не діяла. Але коли через місяць ми перевірили цей рахунок, виявилось, що 5 чи 6 заводів, незважаючи на шалену вартість, все-таки передплатили "Металл бюллетень". Ми зрозуміли, що дороги назад немає, журнал треба видавати. І хоча передплатників було дуже мало, а наша технічна база складалася з 386-го комп’ютера та струменевого принтера, перший номер "Металл бюллетень" побачив світ.

Володимир Співаковський:
– Цікава доля у проекту "Щоденник першокласника". Дорослі, звичайно, пам’ятають, як виглядав колись їхній шкільний щоденник. Порівняйте, якими щоденниками користуються діти за кордоном! Кольоровими, зручними, приємними на дотик. Щоденник у їхньому розумінні – це щоденник життя, помічник, а не штрафний талон для двійок та виклику батьків до школи. Ось мені і стало якось не по собі: чому б і нашому щоденникові не стати гарним, корисним помічником?
Ми докладно вивчили щоденники різних країн. Спроектували свій та виготовили оригінал-макет. Крім домашніх завдань, щоденник давав першокласникам моральні установки: прагни більшого, поважай приватну власність сусіда, роби добрі вчинки просто так. Крім того, у щоденнику наводилися карта і державні символи України (прапор, малий герб, текст гімну), цікаві факти, необхідні телефони, генеалогічне дерево сім’ї першокласника і навіть план вулиць із пропозицією малюкові: намалюй свій маршрут, яким ідеш із дому до школи і назад.
Із цим щоденником ми настраждалися: у районному відділі освіти – відмова, у Міністерстві – відмова. Що робити? Видавати його без дозволу було ризиковано. І якщо до 1 вересня тираж не буде розпроданий, то вже 2 вересня він просто "прокисне". Проект зупинився "на льоту". Другий рік був теж марним. Третя спроба виявилася успішною не без допомоги мого фірмового прийому – її величності схеми "двох ходів".
На якомусь із численних громадських заходів я потрапив в оточення мера міста. Ризикнув показати йому оригінал-макет "Щоденника першокласника". Навів аргументи. Не допомогло. Він вже хотів було відмахнутися, адже таких ходоків-прохачів у нього тисячі. У відчаї я сказав чарівну рятівну фразу, яка призупинила його відмову. Показавши другу сторінку обкладинки, я запропонував розмістити на ній інформацію про Київ, його історію, видатних людей та керівників, надрукувати їхні фото. Мер, закоханий у Київ, зрозумів, що цей щоденник здатен закохати у Київ і усіх малюків (причому ненав’язливо).
Відчувши, що "крига скресла", я кількома словами змалював перспективи щоденника: він щодня постійно перебуватиме у полі зору не тільки дітей, але й батьків, бабусь, дідусів, учителів. Це не така собі легковажна реклама у газеті, яку наступного ж дня викидають, а дуже-дуже довго граюча платівка! Такого сильного і розрахованого на тривалий термін ефекту рекламісти усього світу зазвичай шукають роками. А тут і справа корисна, і грошей мало коштує. Мер, як людина далекоглядна, вчинив мудро. Він не розглядав цей проект як комерційний, розпитуючи, скільки він коштує, де, ким і як друкується. У нього виникла ідея перетворити "Щоденник київського першокласника" на подарунок від мерії і видавати його за рахунок міського бюджету. Зрештою, мешканці міста сплачують податки, і хоча би щось повинно їм повертатися! Справа зрушилася, а виграли усі – діти отримали безкоштовний подарунок, батьки зекономили гроші, автори впровадили свою ідею, а міський бюджет для того й існує, щоби повертати людям податки у вигляді приємних дитячих сюрпризів.
Мерії так сподобалася ідея і подяки городян, що наступного року вона замовила вже "Подарунок першокласнику", що складався, крім щоденника, ще із 10 зошитів, пеналу, фломастерів, ручки, нотного зошита. Щоденник, до речі, я запатентував, тому що бажано завжди своєчасно перейматися своїми авторськими правами.

0 2 843