Почалося усе з того, що Радянський Союз під самим носом у США у стані повної таємності розмістив на Кубі ракети середньої дальності з ядерними боєголовками. Американські літаки-розвідники виявили це, тоді все і почалося... Лише завдяки компромісу радянського лідера Микити Хрущова та Президента США Джона Кеннеді холодне протистояння не переросло у гаряче.
Мешканцю села Кам’янка Глибоцького району Іванові Симку зараз 64 роки. Свого часу він був безпосереднім учасником тих подій.
Після закінчення 1961 року Глибоцького СПТУ-2 Івана призвали на військову службу. Служити довелося у Севастополі на Чорноморському флоті. Після закінчення радіотехнічної школи його направили для подальшого проходження служби у штаб флоту – оператором радіолокаційної станції.
Пливли на Кубу теплоходом 13 діб
Однак згодом перевели в інший підрозділ і почали здійснювати ретельні перевірки – анкетні дані, фото у профіль та анфас тощо. Перевірки тривали понад місяць. Командир сказав підлеглим, що їх готують до урядового відрядження, але куди саме – ніхто не знав.
Одного дня групу військових, яких налічувалося до півсотні, посадили на потяг і відправили до Ленінграда. Там усі документи забрали, військову форму також. Декілька днів підганяли за зростом кожному цивільні костюми, білі сорочки та краватки, читали лекції.
А якось однієї ночі посадили в автобуси і відвезли до морського порту. Там посадили на теплохід.
– Уже у відкритому морі нам сказали, що ми пливемо на Кубу... як спеціалісти із сільгоспробіт, – пригадує Іван Симку. – Пливли ми 13 діб. Після прибуття до Куби нас розвезли по частинах. Моїм завданням було – практично навчати молодих кубинців на радіометристів та механіків бронетранспортерів.
Давали їм також практичні навики, як керувати важкими тягачами, що перевозили ракети класу "земля-вода". В екіпажі було двоє радянських: я та офіцер. Так само двоє було з кубинського боку.
Годували добре,
хоча в Союзі
тоді були черги
за гороховим хлібом
– Мову вивчили швидко, особливо ті, хто був молдаваном чи румуном. – розповідає Іван. – Для нас іспанська мова не складна. Кубинці дуже прихильно ставилися до нас. Розташовувалася наша військова частина на території кубинської військової частини, яка охоронялася двома ешелонами суворої охорони. Крім того, ми ще мали й свою охорону. Отож до нас не так то й легко було дістатися. Возили і на екскурсію в Гавану, але самим не можна було виходити за межі частини. Клімат там спекотний і вологий – 35-40 градусів. Годували добре, хоча в той самий час наші батьки в Союзі стояли в черзі за буханцем горохового хліба, а ми їли білий. Листи додому писав на зворотну адресу – Москва-400.
Ходили ми без зброї, але коли виїжджали на марш, то автомати були за сидіннями тягачів.
Одного разу до нас приїхав Рауль Кастро. Він підійшов і кожному потис руку.
Пам’ятаю день, коли вбили президента США Джона Кеннеді. Кубинці з цього приводу танцювали і веселилися всю ніч, погрожували відключити американцям воду на військовій базі в Гуантанамо, а ми були у повній бойовій готовності...
Пробув я на Кубі 13 місяців. Додому хотілося страшенно. Тоді у морфлоті служили чотири роки. Але коли повернувся до Севастополя, потрапив під наказ про демобілізацію і, відслуживши три роки, повернувся додому.
Після приїзду з Куби ми підписали чимало різних документів про нерозголошення військової таємниці та про те, що ми були на "сільгоспроботах", – завершує свою розповідь Іван Симку.
А ось мешканець села Старий Вовчинець Василь Рошкулець, якому зараз за 70, на Кубі побував двічі – на справжніх сільгоспроботах. Він за комсомольскою путівкою їздив збирати цукрову тростину і зустрічався із самим Фіделем Кастро. У селі Василя Івановича й досі називають "кубинець", і він цим пишається.