"…Під час зустрічі з чернівецькими журналістами після прем’єри фільму "Сон" Іван був особливо щирим та відвертим. Згадував про дитинство. Виявляється, у п’ятому-шостому класі він ще не мріяв про акторство, а хотів стати то льотчиком, то лікарем, то робітником.
– Мати у мене – справжня героїня, – казав Іван. – Бо нас у неї, уявіть, аж десятеро! Люди любили ходити до нашої оселі, бо кожен, хто приходив, не залишався без уваги й ласки. Любив мій тато Василь мистецтво, літературу, народну музику та творчість. Однак попри всі мої перші успіхи в кіно, – зізнався він щиро, – засмучує мене єдине: коли приїжджаю тепер зрідка з Києва додому і бачуся з матусею в Чорториї, то дивиться вона на мене вже не як на сина рідного, а як на якогось пана. А я не хочу цього, зрозумійте мене.

... Коли Іван Миколайчук телефонував мені в часи найвищої творчої напруги з Києва, Верховини, Розтік, інших місць кінозйомок, то після традиційних: "Добридень! Як ся маєш? Як батьки й що нового в Чернівцях?" – насамкінець обов’язково передавав вітання від когось із моїх знайомих із кіногрупи: "Привіт Тобі, друже, від Малого!" Тобто від Івана Гаврилюка, якого він з перших же днів навчання в Київському театральному інституті ім. Карпенка-Карого всіляко підтримував та підбадьорював, бо бачив у ньому свого молодшого друга-однодумця. Ділився з ним завжди охоче не лише творчими задумами, а й, як кажуть, останньою цигаркою, окрайцем чорного студентського хліба з оселедцем, ба навіть, пригадую, своїми черевиками. Пам’ятаю, як сидячи на підвіконні відчиненого вікна їхньої нової квартири на вулиці Жаданівського, 45, чекаючи Малого з лекцій, він мовив чи то до мене, чи то міркуючи уголос:
– Треба Іванові нові черевики купити, бо ті, в яких приїхав, вже давно зносилися... А поки що дам йому свої.
Після одруження Івана Гаврилюка з його нареченою Миросею Іван та Марічка Миколайчуки, почесні весільні батьки, забрали молодят до себе на квартиру…"

0 2 005