Якщо взяти не чужу нам історію, то можна припустити, що якби, скажімо, під Полтавою 1709 року гетьман Мазепа і шведський король Карл ХІІ мали тридцять артилеристів з гарматами і достатнім боєзапасом картечі, історія не лише України, а й цілої Європи пішла би іншим шляхом. Або якби у жовтні 1917-го на боці Тимчасового уряду в Петрограді залишився хоча б взвод озброєних фронтовиків, владу на кілька десятиліть не захопив би інший невеликий згуртований колектив, що ходив під двома "авторитетами" – Троцьким і Леніним. Те ж саме можна сказати і про трагічний досвід Української народної республіки: якби у січні 1918 року під Крутами, крім 300 студентів, стояло би ще з 30 національно свідомих кулеметників з "максимами" і "льюїсами", то українська держава тоді вистояла б, і все пішло би інакше.
На нинішньому історичному етапі ми з вами стали свідками подібного розвитку подій: невелика, об’єднана спільною метою група на чолі з визнаним "авторитетом" змінила курс держави України, як наслідок у перспективі – всю геополітичну ситуацію Східної Європи, а за нею, не виключено, й решти світу. Йдеться про парламентську фракцію Соціалістичної партії України (30 штиків, тобто кнопок) на чолі з хитромудрим О. О. Морозом.
Є сумніви, що соціалісти і сам Мороз, здійснюючи свій сумнозвісний перехід на бік "регіонів", прораховували глобальні наслідки цього маневру. Ймовірніше, ними рухало бажання позбутися нарешті некомфортного опозиційного статусу і посісти "хлібні" місця у владі: один спікер, три міністри, Фонд державного майна, "Енергоатом"… Але, забезпечивши прихід до влади регіоналів і комуністів, соціалісти, а разом з ними і вся Україна, отримали ново-старий курс, суть якого полягає, грубо кажучи, в системній комплексній різноплановій орієнтації на Москву. В недалекій перспективі цей курс, що передбачає відмову від євро-атлантичної інтеграції, та поглиблення русифікації і відродження кучмізму гарантує відновлення імперії з центром у Москві, цього разу імперії енергетично-мілітаристської, що, безперечно, змінить всю світову геостратегію. Ось що наробили тридцять нардепів-соціалістів, які хотіли усього лише трохи владного пляцка – і все. А виходить он як! Якщо комусь із прихильників помаранчевої ідеї і учасників Майдану стане легше, то зазначимо, що заручниками соціалістичних маневрів є не лише вони, – парафіяни синьої ідеї, москвофіли і комуністи теж залежать від примх членів фракції СПУ та її сивочолого вождя. Ось захочуть вони і вийдуть із антикризової коаліції в обмін, припустимо, на повноцінну парламентську республіку, створять неопомаранчеву більшість, і станеться чергове "і – все!" Курс країни розвернеться в протилежний бік: Україна відірветься від Москви, русифікація припиниться, кучмізм реваншу не візьме, а сама Росія без України замість нової імперії стане нормальною національною державою. Це не авторські фантазії на тему чергової української утопії, цю тему активно обговорюють опозиціонери, зокрема в середовищі БЮТ, припускаючи, що Мороз може залишитися головою ВРУ, але прем’єр-міністром стане Юлія Тимошенко. Якщо, звичайно, знову не організується якась згуртована група із тридцяти багнетокнопок і не розверне Україну в бік якогось чергового Посольства Божого.
