Є така банальна сентенція, що, мовляв, кожен має свої п’ятнадцять хвилин слави. Це якщо брати людей. Щодо країн, держав, народів, то вони не виняток, з тією лише різницею, що згаданих п’ятнадцятихвилинок на їхні долі випадає набагато більше, ніж на швидкоплинні людські.
З минулого тижня Україна саме це і переживає. До того ж одразу в двох площинах: політичній і спортивній. У світових інформаційних зведеннях десь між черговим терактом і черговим стихійним лихом пройшло повідомлення про створення парламентської коаліції, ну а репортажі з футбольних полів Німеччини носять незаперечний наліт сенсаційності. Починаючи від Саудівської Аравії і до... безкінечності (тобто до відомого логічного кінця). Ганебну для нас іспанську "сенсацію" домовимося за таку не вважати.
Щоправда, політична сенсація уможливилася не сама по собі (що свідчило б про цивілізованість українського політикуму), а, як завжди, завдяки нікому не потрібній скандальності. Приводом стало висловлювання Юлії Тимошенко щодо необхідності перегляду угод із постачання газу в Україну. (Знову газ, ми вже повинні звикнути до того, що сучасна політика густо пахне газом і маслянисто вилискує нафтою.) Цього разу однаково нервово зреагували і росіяни, і європейці. Лише американці (новий посол США в Україні) обмежилися загальними фразами про підтримку зусиль Києва на шляху поглиблення і зміцнення (поглиблення демреформ і зміцнення енергонезалежності). Для російсько-європейського же газового трафіка Україна – найслабша ланка. Московський політолог кремлівської орієнтації (а інших у Росії вже й не помітно) С. Марков прямо сказав, що, коли Юлія Тимошенко перегляне газові угоди, це означатиме розв’язання енергетичної війни, здатної накрити цілу Європу. З іншого боку, може, ми хоча би таким чином утвердимося у Європі, куди вже п’ятнадцять років так невтомно крокуємо.
Щодо створення коаліції у внутрішньому вимірі, то воно поки що засвідчує дві речі. Як водиться, одну добру, другу не дуже. Позитив, передусім для самих коаліціянтів, полягає в тому, що вони справдили очікування своїх виборців (зкоаліціювалися) і тим самим зберегли свої, хай трохи надкусані ворогами, рейтинги. Що би далі не чекало на цю коаліцію, але коли настане час розплати, ніхто не зможе їм дорікнути, що вони, мовляв, навіть не спробували. Негатив, цього разу вже для цілої країни, – це те, що такий розвиток політичної ситуації остаточно формалізує поділ України. Адже що би там не говорили на тему єдності, всім зрозуміло: разом із Партією регіонів у опозицію до центральної київскої влади переходять вісім південно-східних областей плюс Крим. Тобто – представницькі органи влади цих регіонів, але суть від цього не міняється. Якщо хто не вірить,то хай не лише ознайомиться з відомим ультиматумом Партії регіонів, а й зверне увагу на те, що, незважаючи на створення коаліції (а може, саме завдяки цьому), процес надання російській мові статусу офіційно-регіональної і проголошення територій вільних від НАТО триває.
Якщо повернутися до короткого курсу власне п’ятнадцятихвилинної слави, можуть закинути, що під час т.зв. помаранчевої революції і слави було більше, і тривала вона довше. А хто проти? Але тоді це було нашою внутрішньою справою (і славою), від якої не страждали ні корпорація "Рургаз", ні футбольна збірна Швейцарії. n