– Моя мама, Катерина Миколаївна, родом з Костинців. Вона працювала у школі у Вашківцях, згодом, 1948 року, її перевели до Чорториї, – розповідає Наталя Кочала. – Тато вчився у Відні, був юристом, помер, коли мені було два роки. Отож мама виховувала мене сама. Десятий клас я закінчила голодного 1947 року і вступила до Чернівецького вчительського інституту.
1948 року Іван Миколайчук пішов до першого класу, і першою його вчителькою була моя мама, а з другого класу цих дітей вже вчила я.
З п’ятого класу Іван навчався у Брусниці. Так склалося, що ми з мамою перейшли жити і працювати також туди. Іван був здібним учнем, але вчився посередньо. Завжди мав власну думку і відстоював власні погляди, любив сперечатися про життя.
Я викладала мову та літературу, яку він любив, особливо Тараса Шевченка. А ще дуже Іван любив співати колядки, хоча в ті часи це заборонялося.
Якось з Вашківців до школи на урок приїхав інспектор Котелевський. На прощання після уроку сказав: "Шануйте свою вчительку, вона вас навчає добра, любові". Тут із-за парти встав Іван і сказав: "Ще не йдіть, ми вам заспіваємо пісень". І почав співати. Інспектор був глибоко вражений, зауваживши при цьому, що зазвичай як вчителі, так і учні хочуть, щоби перевіряючі швидше поїхали, а тут – зовсім протилежне. А послухавши кілька пісень, сказав: "З цієї дитини буде велика людина". Його слова виявилися пророчими.
Ставши кіноактором, Іван завжди під час відвідин Чорториї заходив до моєї мами. У ній він бачив щирого співрозмовника. Іван дуже її поважав, привозив до своєї першої вчительки репортерів, а коли знімав фільм "Тіні забутих предків", проговорив з нею всю ніч. Коли випускав фільм, обов’язково запрошував нас із мамою.
Коли мами не стало, Іван відвідував мене разом з дружиною Марічкою та друзями.
З десятьох Миколайчуків – шістьох вчила Наталія Іллівна. У неї є чималий альбом фотографій зі славетними кіноакторами, вітання, поштові листівки, репродукції з кінокартин Івана Миколайчука, вирізки з газет тощо. Часто до її невеличкої квартири заходять родичі актора та колишні учні. Так, у день моїх відвідин до вчительки завітав колишній учень, нині мешканець Брусниці 62-річний Василь Лукащук. Зав’язалася щира розмова, а потім пішли до садиби-музею Івана, де біля бюста на подвір’ї червоніли кетяги калини.
Доля так склалася, що Наталя Іллівна прожила весь вік сама (у молодості в неї виявили вроджену ваду серця, і лікарі не радили народжувати дитину ). Але вона не самотня.
– У мене багато знайомих, друзів, чимало листів надходить від моїх колишніх учнів. На світі є так багато добрих людей, роби добро і це тобі сторицею повернеться, – каже пані Наталя.
Та найбільше вона любить ходити до чорторийських озер, де зимують лебеді. Каже, що вони прилетіли на озера 1987 року, коли помер Іван, це Іванова лебедина зграя.
