Авто | Нерухомість |
RSS logo rss  |  Вхід: Вхід в Молодий Буковинець
Головна | Приватні оголошення |Приватні оголошення Тури з Чернівців | Історія успіху | Історія успіху Афіша | Пропозиція тижня | Він+Вона | ПРО ЧЕРНІВЦІ | Радіо | Підпишись Приєднуйся до читачів Приєднуйся до читачів Приєднуйся до читачів
  Новини: Чернівців | України | Світу | » Політика | » Економіка | » Культура | » Спорт | » Здоров'я | » Кримінал | » Життя | » Фото | » Відео | » Новини читачів |
Історію можна вчити за підручниками, але найприємніший спосіб зрозуміти, чому сьогодні все так, як є, – знайти співрозмовника, який сам по собі є історією. У Чернівцях цей статус, без сумніву, має Олег Панчук – професор ЧНУ, директор Центру буковинознавства і онук Ольги Кобилянської.
– Олеже Ельпідефоровичу, сам факт приналежності до сім’ї Ольги Кобилянської змушує просити вас розповісти про свою родину.
– Народився 1932 року. У будинку, де зараз музей Ольги Кобилянської, жило п’ятеро: Ольга Кобилянська, її прийомна донька – моя мама, мій батько Ельпідефор Панчук, я і мій брат. Окрім того, була дівчина з села, яка допомагала мамі по господарству і доглядати за бабусею. Жили загалом скромно – за румунських часів жилося нелегко. Працював лише мій батько на півтори посади – бібліотекарем в університетській бібліотеці та вечорами – в архіві. Ми його майже не бачили.
– Тобто ваша родина заможною не була?
– Була певна матеріальна допомога, переважно з двох джерел: в Ольги Кобилянської був спадок від її сестри Євгенії, яка залишила обійстя в Димці Глибоцького району. 10 гектарів поля ми віддавали в оренду місцевому селянинові, який за те нам постачав борошно. Ми не могли дозволити собі купувати хліб, пекли його вдома. Також ще щось перепадало з саду – яблука, груші, горіхи. Іншим спорадичним джерелом допомоги були невеликі суми, які канадські українці час від часу пересилали Ользі Кобилянській, знаючи про її складний стан здоров’я та економічні негаразди. Тоді долар був дуже дорогий, і коли надсилали 5-10-20 доларів – це вже було велике свято. Ольга Кобилянська сама розпоряджалася цими грошима. Вона ще з дитинства дуже любила всілякі ласощі. Тоді купували коробку цукерок або так звані бішопти (подовгувате печиво розширене з обох боків). На розі вулиць Наливайка і Кобилиці був магазин, куди мене посилали купувати його.
Життя ускладнювалося тим, що ми почувалися погано за румунської влади, яка намагалася швидко румунізувати наш край. У румунській початковій школі (теперішня ЗОШ №4), пам’ятаю, вчителі-румуни були досить жорстокі. Але вчився я добре, бо батько дбав, щоби діти добре вчилися. У сім’ї була дисципліна. Брат був більш темпераментний, тому діставав ремінця від батька. Але допомогло.
"Люди почали зникати"
А 28 червня 1940 року прийшла Червона армія. Вступ радянських військ був абсолютно неочікуваний. Румуни забралися дуже швидко. Багато хто з українців відчував полегшення, мовляв, нарешті прийде українська влада. Цей ентузіазм не поділяла інтелігенція, бо була поінформована про терор, голодомор, вивезення до Сибіру.
Румуни могли заарештувати, могли дати по фізіономії, але відпускали. Репресії почалися у жовтні-листопаді 1940 року. Комуністи вже знали, хто був членом націоналістичних організацій, хто боровся проти Росії під час Першої світової війни. Коли списки було складено, почали зникати люди. Тоді машин було мало, і всі знали, що вони приїжджають вночі, дають півгодини зібратися і забирають.
Нас взагалі-то не чіпали, бо ми – родина Кобилянських. Хоча насправді НКВС мало до нас свій інтерес: батько був молодшим лейтенантом австрійської армії, потім пішов до петлюрівської армії, пройшов румунський концтабір у Трансільванії. Пам’ятаю, якось я прокинувся серед ночі і побачив, що мама плаче. Батька забрали. Вони викликали, як правило, на другу годину ночі, щоби ніхто не бачив. Тут є елемент терору, коли сидиш у темряві і не бачиш, з ким розмовляєш… Дотепники розшифровували НКВД (російська назва НКВС – прим. "МБ") як "Невідомо Коли Вернешся Додому". Але батька відпустили, бо ми були під "парасолькою" Ольги Кобилянської.
– Чим могла допомогти стара жінка після трьох інсультів?
– Розумієте, Кобилянська залишилася єдиним живим класиком української літератури, і тому радянській владі треба було показати, ніби вона вітає прихід радянської влади.
Її приходили вітати радянські письменники Микола Бажан, Петро Панч, просто військовослужбовці, приносили квіти. На початку листопада 1940 до батька прийшов секретар партії, пояснив, що треба, щоби вона підписала вітання. Текст готували, показали Кобилянській, а вона питає: "Що це є"? Їй сказали: "Тета, та це нові податки, документи". Так з’явилося привітання у "Радянській Буковині". Так було і 7 листопада, і 22 квітня, і 1 травня. Далі вони вже самі писали і самі підписували.
– Як, на вашу думку, Ольга Кобилянська насправді ставилася до радянської влади?
– Вона не розуміла, що вони вже тут, але підсвідомо відчувала, що то є зло. Якось прийшли з прапором солдати. Вручили його як подарунок, а вона подивилася, подякувала. Коли вони пішли, тета питає: "Що вони принесли? То ж не наш прапор!"
Більш серйозний інцидент стався із письменником і журналістом Дмитром Коcариком, який приходив до неї щодня, щось випитував. Одного разу вибігає цей Коcарик блідий, як папір. "Знаєте, що вона мені сказала? Я вам скажу, але майте на увазі, що якщо про це хтось дізнається, то і ви, і я, і можливо, вона – пропали всі. Вона щось невпопад відповідала, а потім каже: "Тяжко жити, але життя є життя. Я собі думаю одне – лиш би більшовики не прийшли".
З того часу мама, як бачила, що в таких розмовах повертає на щось не те, то втручалася.
– Життя вашої сім’ї мало змінитися у кращий бік…
– Видали твори Кобилянської, дали їй гонорар, батька призначили директором університетської бібліотеки. Наше матеріальне становище стало набагато кращим. Тато навіть мав машину службову з водієм. Але морально було жахливо. Знаєте, тебе не хапають, а інших хапають, і знайомих все менше. Кобилянська питала, а де той, де той. Їй відповідали: виїхав, занедужав…
"Румуни нас, українців, вважали комуністами"
– Аж тут Гітлер напав на СРСР.
– До нас прийшов якийсь низенький службовець, сказав, що радянська влада відступає ненадовго, а через повагу до нашої родини нам дають до розпорядження легковий автомобіль на евакуацію. Батько сказав, що Кобилянська навіть у мирний час, коли 27 листопада 1940 року святкувався 55-річний ювілей її літературної діяльності, не змогла доїхати до театру. Той сказав: "Ну, не можете, то не можете". І ми залишилися.
– Яким було ставлення до вас нової "старої" влади?
– Цікаво, що румуни нас, українців, вважали комуністами, хоча ми від комуністів страждали чи не найбільше. Вони прийшли і згадали "виступи" Кобилянської за радянську владу, хотіли почати проти неї судовий процес, на якому показати "головного комуніста" Буковини. Проте 1942 року Ольга Кобилянська померла.
– Коли стало зрозуміло, що війну виграє Радянський Союз, у вас не було бажання залишити Чернівці?
– 1944 року ми не хотіли лишатися. Але що робити, тут принаймні хата була, та й, звичайно, гріб Ольги Кобилянської.
"1946 року місто було більш ніж наполовину порожнім"
– Радянський терор проти українців поновився?
– Я розкажу на прикладі родини відомого в Чернівцях лікаря Володимира Гузара. Його дружина була головою жіночої громади Буковини. Румуни 1941 року почали переслідувати діячів української інтелігенції, і цій жінці дали п’ять років. "Радянські визволителі", повернувшись, відразу розпочали арешти, і… її теж почали шукати. А вона ще у румунській тюрмі! Тоді вони взяли сина і вислали до Сибіру. Восени 1944 року Румунія була окупована радянськими військами, і жінку випустили. І тут же її затримали росіяни на кордоні і дали 10 років тюрми. Через два роки вона там померла.
Другий приклад. Моїм учителем був дуже відомий буковинський педагог Іларій Карбулицький. 1946 року його відправили у радянський табір. Такі люди муляли очі енкаведистам.
– Як ви вижили цього разу?
– 1946 року місто було більш ніж наполовину порожнім. Втекли всі румуни . Втекло багато українців. Ми жили з того, що ходили на базар і продавали якісь речі. А 1948 року видали збірку оповідань Кобилянської, ми отримали гонорар. Та річ не в тім. Дуже тяжким було моральне гноблення. Адже коли боїшся щось сказати…
– Що вам найбільше не подобається сьогодні?
– Меншовартість. Цей суржик – "вабще", "тіпа", "поняв". Вже не зрозуміло: чи це така мова у колишніх російськомовних, чи це говорять нові російськомовні.
Сценка у тролейбусі. Заходить бабуся, говорить з дитиною українською, передає щось через мене, чує від мене "будь ласка", а потім звертається до мене: "Скажитє, пажалуста, сколька врємєні". Я не витримав, поцікавився, чому ви до дитини говорите українською, від мене вже почули українську, а потім звертаєтеся російською. У відповідь: "А що як ви не розумієте української?" Отака боязнь говорити своєю мовою.... Онуки воїнів УПА говорять російською.
– Як це переламати – карати, забороняти?
– Ні. У шкільному дитинстві я мав інцидент. Товаришеві по парті щось шепнув українською. Напевно, діти-румуни почули, донесли, і я був покараний – мене вдарили тричі по руці лінійкою. Відтоді я зрозумів, що забороняти людині не можна, заохочувати – так. Це актуальне питання для нас і тепер. Треба робити таку Україну, щоби людям подобалося жити у ній, і тоді, очевидно, всі автоматично перейдуть на українську
Автор: admin

Рейтинг:
(голосів: 1)
24-01-2008, 11:57
Коментарів 0 Переглядів 3164

Теги -
У Чернівцях десятки підприємців пікетують міськраду, вимагаючи дозволити роботу ринків – фото
Приблизно 50 підприємців беруть участь у пікеті під приміщенням мерії, під час якого вони вимагають послабити карантинні обмеження щодо бізнесу
Коли на Буковині перестане діяти «червона» зона карантину: заява Чернівецької ОДА
В регіоні продовжують діяти обмеження "червоної" карантинної зони, встановленої урядом
«Укрзалізниця» сьогодні здійснить два спецрейси із Чернівців: що відомо
Два спеціальні рейси до Києва та Одеси будуть відправлені сьогодні з Чернівців
Популярне Коментують
• Новини партнерів












«Нехай випробують вакцину депутати і міністри» Блог Надії Будної
Минулого вівторка до мене зателефонувала знайома і запитала, чи буду я вакцинуватися від коронавірусу
Чогось славна Садагура зажурилася Блог Ярослава Волощука
Цього року минає 250 років від часу заснування монетного двору в Садгорі
«Люди їхали з шуфлями в машинах...» Блог Анни Семьонової
Останні два тижні в місті панувала негода
загрузка...
Секрет у деталях. Чому "Pronto Pizza" така смачна?*

Що ж такого особливого у цій піці, розповів засновник мережі Pronto Pizza Микола ФЕДЕРКЕВИЧ.
Привітання з Міжнародним жіночим днем начальника Чернівецького обласного управління лісового та мисливського господарства Василя Гончара*

Привітання з Міжнародним жіночим днем начальника Чернівецького обласного управління лісового та мисливського господарства Василя Гончара.
Як можна набути лікарського досвіду і автоматизувати роботу: у Чернівцях запустили круту онлайн-платформу для стоматологів і зубних техніків!*

Інтернет-ресурс VRDSLAB для стоматологів і зубних техніків функціонує у Чернівцях уже 6 місяців і дає можливість молодим стоматологам здобувати досвід, а досвідченим лікарям і зубним технікам максимально автоматизувати свою роботу.
Ритуальні послуги у Чернівцях. Що робити і куди звертатися, коли вас спіткало горе?*

Стикнулися із болючою втратою близької людини? Зверніться у ритуальне бюро "Чорний тюльпан".
«АТБ»  для тебе: чому покупки в магазинах найбільшої української мережі завжди вигідні*

Вартість будь-якого товару в магазинах "АТБ" нижча за середньоринкову на 10–15%, а постійні акції ("Товар тижня", "Товар дня" тощо) дозволяють економити на покупках до 40–50%.
Як підготуватися до ЗНО з англійської мови якісно та вчасно? Як батьки можуть допомогти своїм дітям?*

Підготовка до ЗНО з англійської мови має бути послідовною і систематичною.
Сонячні кіловати посеред обійстя: реалізація сонячного проєкту у с. Топорівці*

Сонячну електростанцію потужністю 36,72 кВт ввели в експлуатацію у грудні 2020 року.
Медичний центр Altero: у вас завжди є вибір!*

Чуйність, розуміння, чесність та право вибору пацієнта – філософія Altero.