Катерина Менькова працює завідувачем дитячого відділення Центрального палацу культури. Але ще декілька років тому вона була справжньою Снігуронькою. "Снігурковий" стаж цієї вродливої жінки – 10 років, і на "пенсію" вона пішла, як каже, сміючись, бо "краще піти самій, доки тобі не сказали".
Снігуркою Катерина Гаврилівна стала випадково і в досить "серйозному" віці.
– 1989 року прийшла працювати до Центрального палацу в музичну студію на фортепіанний відділ. Навчала дітей музики, – пригадує. – А перед Новим роком адміністрація запропонувала спробувати себе в ролі Снігурки. До мене Снігуронькою була Оксана Савчук, але я вже її не застала – вона перейшла до філармонії.
Мені тоді було 30 років, я вже була мамою двох маленьких синів. Але подумала: "Спробую". Не займалася ні в театрі, ні в театральному гуртку. Проте вийшло!
– Цікаво, що хвилювання триває лише до початку свята, а заходиш і бачиш дітвору – одразу страх минає. Вмикається "оглядове бачення" – бачиш усіх і окремо кожні очі. Посміхаєшся, яким би не був настрій, – каже Катерина Гаврилівна. – Не можна відбирати в дитини право на казку. Звичайно, були недовірливі дітки. Одна дівчинка, пригадую, усе свято ходила за мною слідом із підозрілим поглядом. Я її на руки брала і гралася, а вона усе: "Ага-ага... То ти Снігуронька?..."
Дітей не обдуриш – підсвідомо відчувають фальш. Вони тебе примушують повірити, що ти таки Снігуронька.
До речі, біля ялинки усі помічають лише Діда Мороза і Снігуроньку, не здогадуючись, що за цим дійством – важка і копітка праця всього колективу Палацу культури – і музикантів, і тих, хто організовує свято, пише сценарій.
Траплялися і кумедні випадки. Пригадую, у рік Кози на дитячому ранку повинна була з’явитися "справжня" Коза. Її роль виконував чоловік нашої заввідділом. Ми пошили розкішну маску кози, перевдягли його в казковий костюм. За сценарієм, коза повинна була впасти, а одна із героїнь (яку грала дружина нашої Кози – заввідділом) повинна була її вмовляти: "Дамо кусок сала, аби коза встала", коза не встає… Тоді вона повинна була сказати зовсім лагідно: "Встань, Козуню…". Вона ж так захопилася грою, що переплутала слова: "Встань, Колюню…". Він, бідолаха, під тією маскою заледве не луснув від сміху…
"Впала просто
під ялинку!"
А якось я посеред дитячого свята впала! Під час гри я показувала діткам, як діставати п’яточки, а то вже була енна вистава, ноги відвалювалися – впала просто під ялинку. Усі випали зі сміху. Але діти сміються по-доброму.
Кар’єра Снігурки Катерини Гаврилівни припала на роки економічної скрути, коли не виплачували вчасно зарплату батькам і дітки бачили цукерки лише на свята.
– То були важкі роки, – розповідає жінка. – На ранки приходили діти-сироти з будинків-інтернатів. Усі – в однакових сукнях і сорочечках. У мене й досі мороз по шкірі, коли згадую, як я, Снігуронька, стою під ялинкою, а навколо мене – абсолютно однаково вдягнені діти. Вони хотіли гратися, але, водночас, зовсім не були схожі на домашніх дітей. Весело скажеш: "Ану, дітки, станьте в рядочок" а вони вишикуються у ряд із блискавичною швидкістю. Так само не встигнеш запропонувати їм сісти, а вони вже ідеально рівно сидять на стільчиках. Мені було дуже боляче…
Катерина Георгіївна каже, що дітвора не дуже змінилася за роки її "снігуркування", але з’явилося щось таке…
– Таке спостереження: інтернатівські дітки, коли отримували подарунки, вишиковувалися в рядочок, спокійно стояли одне за одним. А зазвичай – штовханина. Заспокоюємо, що подарунків вистачить на всіх… Із роками нічого не змінилося – кричать через голівки: "Дайте!" Бувало, дітки притискали до стіни тих, хто роздавав подарунки. Дуже рідко траплялося, що спокійно стояли і чекали, доки ажіотаж спаде.
А як змінилися дітки… Нині їх важко здивувати. Потрібне шоу. Раніше вистава, загадки, Дід Мороз надіслав телеграму – усі щасливі. Тепер це не проходить. Хочуть видовища – феєрверків, серпантинів. Адже у Чернівцях звичайний день народження – і вже в небо злітають феєрверки.
"Обидва Діди Морози – директори театрів"
Окрім діток, Катерина Гаврилівна 10 років вітала з Новим роком і дорослих. – З Дідом Морозом бувала і на підприємствах, і в установах, і в мерії…
– Були і в податковій, і на панчішній фабриці, і на "Машзаводі", і на "Восході" – запрошень надходило багато. Ходили цехами. Люди були дуже щирі. Бувало, що не могли зупинити верстати, тому хороводи водили у гуркоті. Я дивилася на умови, в яких люди працювали, і на думку спадало: "Яка ж у мене чудова професія – викладач музики".
Якось ми повинні були вітати чиновників. Я дуже хвилювалася, бо їх мало бути всього 20. Коли публіки багато – обов’язково побачиш очі, які горять, і на скептиків не звертатимеш уваги. А тут такі поважні люди – спробуй розвеселити. І обличчя у всіх такі серйозні… Але за декілька хвилини вони вже гралися, як діти. Відеооператор, який знімав свято на камеру, впав зі сміху на підлогу й знімав лежачи.
Якщо Снігуронька і Дід Мороз щирі – вони розвеселять будь-яку компанію. У нас статечні чоловіки і жінки грали у "стільчики" – жінки падали догори ногами між стільчиками, намагаючись сісти чоловікам на коліна, ті також падали… Вони у нас і кульки надували на швидкість, і в інші ігри грали… Пригадую, проводили в одному колективі гру "Збери кульки". За правилами, гравець повинен був із зав’язаними очима позбирати на підлозі кульки. Спочатку усі збирали кульки по-дорослому: статечно нахилялися, із зосередженими обличчями піднімали їх. Та розігралися, і на підлогу раптом кидається чоловік у вишуканому білосніжному костюмі – сміється, загрібає кульки і пилюку: "Я переміг!"
З ким Катерині Гаврилівні насправді пощастило – це з Дідами Морозами. За 10 років у неї їх було лише два, але яких! Обидва – директори театрів: Орест Василашко – лялькового, Юрій Марчак – музично-драматичного.
– Обидва були чудовими! – каже вона. – Марчак – неперевершений, він і за комплекцією – Дід Мороз. Орест Степанович так само. Кожен по-своєму був чудовим. З обома працювалося легко – відчувала підтримку, не потрібно було слів. Часом у перервах між дитячими ранками їхали вітати в мерію. Навіть не встигали домовитися, як будемо це робити – на ходу орієнтувалися. Якщо Дід Мороз бачив, що я розгубилася, брав ініціативу у свої руки – потім я підхоплювала.
Мені справді з Дідами Морозами пощастило. Як кажуть: "Жена мужем красна", – так і Снігурка – Дідом Морозом.
Чоловік мене підтримував, адже це нелегко – усі новорічні свята дружини немає вдома.
А через 10 років "снігуркування" Катерина Гаврилівна попросилася на "пенсію".
– Сказала: "Майте совість, уже сорок років"… – згадує вона з усмішкою. – Дід Мороз віку немає, а Снігурка … Але ці роки вплинули на мене – я би так ніколи й не дізналася, яке це задоволення – працювати з публікою, творити казку…
Досі ми з дітьми і чоловіком беремо гітару і вітаємо піснями, віршами знайомих, рідних з новорічними святами – як же без казки!?