Василь Ватрич з Кам’янки на Глибоччині навчився кушнірства від свого батька (до речі, три його брати теж були кушнірами). Вчився він цієї справи у Сіреті (Румунія). Тож коли прибув додому, вже добре вмів вичиняти, виправляти, шліфувати та викроювати й шити. Пам’ятаю, як мій дід казав: "Йду до Ватричів, бо треба згодити шапку та кептар на свята".
– Методів вичинки є кілька, та найкраща – просте квашення: розводять висівки до пастообразної маси, накладають на шкіру, потім занурюють у цебер з теплою водою, додають солі, оцту, перекладають, сушать. Якщо пересохла – розминають спеціальним ключем. Робота загалом досить трудомістка. Це вже тепер багато різної літератури є, а тоді вигадували самотужки, що та як зробити. Дубили у відварі кори дуба та смереки, коренем щавлю. Кора вільхи надавала шкірі червонуватого кольору, – розповідає Василь Танасійович.
Після армії Василь допомагав батькові. Неньо давав синові за одну шкіру рубля. За день той розминав та розтягував їх десять. Хоч важко було, та щиро радів парубок заробленим грошам. Кожух був у ціні – як корова. Корови коштували тоді дорого.
Тато кроїв, а я шив, – розповідає Василь Танасійович. – Навчився виготовляти зі шкіри гудзики, прикрашати кептарі шкірками з тхора. І все ж вирішив вчитися. Спершу у Просіці в ПТУ, а потім пішов на курси машиністів до Львова, та не полишав кушнірства – працював вечорами. Тоді у моді були шапки-боярки, каракулеві "хрущовки" – вони були найдорожчі і замовляли їх поважні газди. Згодом шапки з нутрій, кролика шив переважно пенсіонерам. Нині шкірки цих тваринок ніде й не приймають і у таких шапках не ходять. Та іноді я сідаю за старенького "Зінгера" і шию.