Богоявленням Господнім, яке відзначається 19 січня, закінчується цикл зимових свят. У народі Богоявлення частіше називають Водохреще або Йордан. Обидві ці назви пов’язані з подією, яка поклала початок святові, – хрещенням Ісуса Христа в ріці Йордані. Вважається, що він прийняв цей обряд у віці тридцяти років від свого родича Івана Хрестителя. Напередодні Богоявлення настає другий Святвечір, або Щедрий вечір. Як і перед Різдвом, господині готують дванадцять пісних страв, усі члени родини дотримуються посту впродовж дня.
Напередодні Водохреща заведено щедрувати. На Буковині діти ходили з цією місією вже зранку. Ось тільки сьогодні звичай дещо спотворено через плутанину між колядками і щедрівками. Народознавець Авксентій Яківчук вбачає у цьому наслідки втручання войовничих атеїстів:
– У часи тоталітаризму влада намагалася всі свята згрупувати довкола Нового року, – пояснює Авксентій Федорович, – Тому щедрівки "перетягли" до цього свята, а потім почали плутати їх із колядками. Однак треба знати, що колядки співають лише на Різдво Христове, а щедрівки – в передйорданський Святвечір. Щедрівки зазвичай мають характер побажання.
В обрядах передйорданської вечері збереглося чимало язичницької спадщини. Під завісу зимових свят селяни вже думають про майбутню весну, про весь наступний рік і врожай. Існує звичай кидати ложку куті на город, щоб земля добре родила. А більш поширеним є "лякання" дерев у саду, щоб "не лінувалися", гарно плодоносили. На Буковині це здебільшого робили діти, стукаючи по стовбурах. А в інших регіонах побутує більш жорсткий варіант – господар ходить по садку із сокирою і нею легенько постукує по кожному дереву: не будеш, мовляв, родити – зрубаю.
Якщо різдвяний ранок збирає людей у церкві, то йорданський – біля водойми. Там сільські хлопці вирубували з льоду хрест і встановлювали його неподалік ополонки. У деяких регіонах хрест для краси поливали буряковим соком, прикрашали ялинковими гілками і стрічками. Сама ополонка використовувалася для святкового богослужіння: після того, як священик занурював у неї хрест, – вода у водоймі вважалася освяченою і цілющою. До речі, після того, як хрест занурювався у воду, з неї нібито втікає вся чортівня. А повертається туди лише після того, як хтось прийде прати білизну до водойми. Тому господині після Водохреща намагалися якомога довше не прати.
Власне, найбільше йорданських традицій пов’язано саме з водою. Етнограф Олекса Воропай писав, що гуцульські парубки приводили своїх дівчат до освяченої ополонки і примовляли: "Щоб сі вмила та красна була". Наші предки вірили, що йорданська вода дає не лише красу, а й здоров’я, що застудитися в ній неможливо. Звідси і злиття давньої традиції купелі на Водохреща та новітнього "моржування".
Однак наймасовіший звичай, який зберігся до наших днів і якого дотримуються і в селах, і в містах України, – приносити йорданську воду додому, пити її, кропити оселю. Невеличкий запас цієї води бережуть аж до наступного Водохреща: багато хто вірить, що нею можна полікуватися, відігнати лихо від дому.
