%1%Історія родини Хрестиків зі Сторожинця подібна до казки: щасливі батьки Сільва та Володимир, дві донечки у рожевих сукнях, які щохвилини прибігають поцілувати матусю, – чи не про це мріє кожна людина?
І лише фото старшої доньки Юлечки, яка померла шість років тому, та сум у куточках очей щасливих батьків нагадують, як мужньо боролися вони зі страшною хворобою дитини, а потім знайшли у собі сили почати усе спочатку.
Сільва Мірчівна ніколи не нарікає на долю, як би це робив будь-хто на її місці. Навіть про ті непрості 10 років, коли лікувалася, щоби народити дитину, каже: "Не склалося".
– Володя підтримував мене завжди, – згадує вона, – а після останнього курсу лікування сказав: "Бачу, як тобі важко, – давай усиновимо дитинку, доки молоді". Я погодилася.
Ми віруючі люди, тому поклалися в усьому на Бога: вірили, що Господь допоможе нам. Так і сталося: коли ми прийшли до дитячого будинку відвідати дітей, то навіть питання про те, кого вибрати, не було.
%2%Наші погляди одразу зупинилися на дворічній чорноокій Юлечці. А коли вона підбігла до Володі й обхопила його за ноги з вигуками: "Тату, мамо!" – сумнівів не залишалося. Це наша донечка.
Якими щасливими ми були! Юленька була у нашій хаті, як ангел: вона вилікувала наш біль, який ми відчували протягом десяти років. Розумна, чемна, слухняна. Її любили усі. "Вона мені з-поміж усіх онуків найдорожча", – казав свекор.
У нас з чоловіком з’явилося натхнення жити, працювати. То були найщасливіші сім років нашого життя!
Якось Юля з батьком поверталися із гостей, і дівчинка поскаржилася, що її болять ніжки та у боку. Вдома мати зміряла температуру – вона виявилася дещо підвищеною і жодними ліками не збивалася...
Потім була поїздка до діагностичного центру. Уважні та стурбовані обличчя лікарів, і нарешті – консультація у лікарні на Фастівській.
– Я пам’ятаю, як зараз, той день, – розповідає Сільва Мірчівна. – Ми приїхали на Фастівську після обіду. Коли мені сказали діагноз "лейкоз", я кроку не могла ступити. Не знаю, як спустилася з третього поверху донизу. Це було страшно. Я не могла повірити: цього просто не могло трапитися з моєю наймилішою, найріднішою донечкою!
Сільва та Володимир не здавалися. Три роки вони мужньо боролися із хворобою: скільки молитов вони прочитали, скільки традиційних та нетрадиційних методів лікування перепробували. Викопували чудодійні корінці, які їм радили, по краплі витискали з них сік, бо знали, що їхня Юлечка не може, не повинна померти!
– Ми боролися до останнього. В останні дні Юленька оглухла, осліпла, але навіть коли вже не могла розплющити оченята – протягала ручки до нас, обіймала нас, цілувала. Прощалася з нами...
Я не могла допустити думки, що вона помре. Ввечері я ще робила їй очищення печінки, а вночі вона попросила їсти, що останніми днями з нею не траплялося, і впала в кому. Не стало нашої донечки.
Знаєте, кажуть, що час лікує рани, але й досі у мене бувають такі дні, що гірші за перші години усього, що довелося пережити.
Так шість років тому Сільва та Володимир знову опинилися у порожній хаті.
– Ми поїхали з чоловіком удвох до сестри у Крим – туди, де ще навесні ми були із важкохворою Юлечкою. Йшли берегом моря, мовчали. Я згадувала, як декілька місяців тому ми з донею дивилися на холодне море і я обіцяла їй, що ми приїдемо сюди влітку – коли можна буде засмагати й купатися. А ми приїхали самі...
Саме там, на березі моря, Володимир сказав, що їм потрібно взяти дівчинку. Сільва пояснювала йому, що більше не зможе ніколи і нікого так любити, як Юлю, Володимир – що не може дивитися на муки дружини.
– Йому було ще важче, ніж мені, – розповідає Сільва Мірчівна. – "Пообіцяй мені, що коли приїдемо, то візьмемо собі донечку", – просив мене. Що я мала відповісти? Пообіцяла заради нього, що так і зробимо. Та як було починати усе спочатку, коли ще так болить серце за втраченою дитиною!?
По приїзді Володимир наполіг, щоби Сільва пішла з ним до дитячого будинку: "Ти обіцяла мені".
– Зізнаюся, що йшла туди байдужою, лише заради чоловіка. Та коли увійшли до дітей – у мене у серці немов щось перевернулося. Так само як і першого разу. Наші очі зустрілися з трирічною дівчинкою. І знову ось те, рідне: "Мамо, тату"...
У родині Хрестиків з’явилася дівчинка. Також Юленька, також – найдорожча та наймиліша.
Вже потім Володимир зізнався, як хвилювався того дня, коли вони йшли за донечкою, як просив Бога розкрити серце дружини для життя та любові.
– Ми полюбили меншу Юленьку так само сильно, як колись старшу Юленьку – у хаті знову почав лунати дитячий сміх.
А місяць тому у хаті цих добрих і щирих людей з’явилася ще одна дівчинка – трирічна Христинка.
– Тепер ми вдвічі щасливіші. Ще би хлопчика нам, – щасливо посміхається Сільва Мірчівна.
довідка "МБ"
63 діточок чекають
на вашу любов
– У 2004 році усиновлено 23 дітей: 19 узяли на виховання українці, 4 – іноземці, – повідомила методист з питань охорони дитинства міського управління освіти Лідія Ліщук. – Зараз у нас на обліку 63 діточок, які підлягають усиновленню. Вік – від 3 місяців до 16 років. Усі вони чекають на вашу любов та ласку.
Якщо хтось бажає узяти дитину у свою родину – звертайтеся
на адресу: вул. Червоноармійська, 176, кабінет 42. Телефон: 3-70-79.