«Студенти склали іспит на громадянську мужність», –

Якщо Рим – це Колізей, то Чернівці – це університет. Тому ректор – найголовніша людина в наших краях за будь-якої влади. Особливо – якщо це така симпатична та інтелігентна особистість, як Микола Ткач. У кріслі ректора він усього три роки, але вже оголосив справжню війну хабарникам-викладачам, розв’язав кадрову проблему та зробив багато інших гарних справ. До того ж – днями відсвяткував своє 60-річчя.

– Якими добрими справами за роки ректорства Ви пишаєтеся, а що, навпаки, не вдалося здійснити?

– Найперше – нам вдалося розв’язати кадрову проблему. Адже на певному етапі ситуація склалася так, що, по суті, був припинений ріст молоді по службовій драбинці. Але вже на першому році мого ректорства нам вдалося залучити до роботи близько 160 молодих викладачів. За цей час вони добре себе зарекомендували. Отже, тодішнє рішення було правильним.

По-друге, у 2004 році було розв’язано складну проблему 14-го корпусу університету (приміщення колишнього обкому компартії). У цьому корпусі працювало три факультети – історичний, юридичний, економічний, де навчалося близько трьох тисяч студентів стаціонару і трьох тисяч заочників. Навчання відбувалося в три зміни – інакше неможливо було скласти розклад, щоби виконати навчальний план. Раніше ж навантаження на це приміщення не перевищувало максимум 1000 осіб.

Щоби привести роботу цих факультетів до нормальних навчальних та санітарно-гігієнічних норм, нам потрібно було за рахунок внутрішніх резервів значно збільшити кількість нових аудиторій. Залучивши всі кошти, головним чином – спонсорські, ми добудували старий радянський "ВПК-ашний" довгобуд – двоповерхову споруду біля 9-го корпусу (на вул. Сторожинецькій), а також реставрували цокольні приміщення 2 і 9 корпусів. Загальна площа отриманого нового лабораторного й аудиторного фонду становить понад 2 тис. кв.м. Завдяки цій реорганізації нарешті було повністю

об’єднано фізичний факультет, який отримав більші і кращі приміщення ніж ті, які він мав. Від цього виграв й інженерно-технічний факультет. А з переходом юридичного факультету з 14-го до відреставрованого 2-го корпусу всі три факультети – юридичний, історичний, економічний – отримали площу, більшу майже у півтора раза.

По-третє, було впорядковано навчальні плани всіх спеціальностей, що дало можливість зосередити увагу на фундаментальних предметах і зменшити навантаження окремого викладача в середньому з 1000 до 800 годин на рік. Було введено нову систему оплати праці викладачів шляхом запровадження рейтингу при нарахуванні надбавок до фіксованої ставки, яку визначає держава. Розмір надбавки сягає 50% від ставки. Рейтинг включає 25 пунктів, які охоплюють всі види навчальної, наукової та виховної роботи викладача. Важливо зазначити, що одним із пунктів є оцінка роботи викладача студентами, яка здійснюється за анонімним анкетуванням потоку студентів – не менше 75 осіб. Цього року ми введемо ще один параметр – оцінку роботи викладача колегами його кафедри.

А що не вдалося здійснити, то такого багато, бо це пов’язано з коштами, яких не виділяє держава. Сумно, що вже тривалий час не вдається не те що обладнати новими приладами, але хоча б поповнити лабораторії фізиків, хіміків, біологів сучасною апаратурою. І ми змушені обходитися тими старими приладами і матеріалами, які в нас залишилися.

"Я вірив, що перемога буде за нами"

– Чи не було Вам страшно, коли Ви зайняли таку активну позицію під час "помаранчевої революції"? У Комітеті національного порятунку всі виглядали так стурбовано, лише Ви були із філософською посмішкою. Ви знали тоді щось більше, ніж усі?

– Ні. Нічого більшого, ніж усі, я не знав. Просто я завжди був переконаний, що перемога буде за нами і Ющенко стане народним президентом, як уособлення думок, надій і прагнень українців. Ситуація могла складатися по-різному, проте всі знають: якщо я починаю щось робити, то не відступаю і йду до кінця, незважаючи на те, чи те, що я роблю, подобається – кому б то не було: президентові, студентові, прибиральниці, мерові чи губернаторові.

Мені не було страшно, бо якби тимчасово перемогли ті, проти кого ми боролися (що неймовірно), то максимум – мене позбавили би посади ректора. Але мої знання доктора фізико-математичних наук і професора кафедри теорфізики (чим я дорожу найбільше) ніхто ніколи не зможе від мене забрати!

Я ніколи не планував бути ректором: так склалося моє професійне життя. Насамперед я хотів бути льотчиком-космонавтом, про що вже не раз розповідав журналістам. Також хотів бути астрономом і фізиком. Якби мені сказали, що можна змінити посаду ректора на професію космонавта, я би погодився миттєво! На жаль, це неможливо. В мене вже не той вік, коли можна займатися практичним космосом. Що ж до фізики, то я з великим задоволенням продовжую нею займатися: працюю з аспірантами, молодими науковцями. Не раз беруся за формули сам.

– Ви оголосили справжню війну викладачам-хабарникам. Які результати анкетування студентів, й чи було когось покарано за хабарництво?

– Добре знаючи свій університетський колектив, я не лише вірю, а й знаю, що на ситуацію можна і вдається впливати позитивно. Здійснене три роки тому анкетування було лише одним із елементів боротьби з хабарництвом. На той час явище було, на жаль, розповсюджене. Але внаслідок вжитих заходів ситуація значно покращилася. Хоч знищити хабарництво (у тій чи іншій формі) не вдалося в жодному суспільстві, у жодній організації, адже така складна людська природа. Хабар ініціюється не лише тими, хто хоче його взяти, а й тими, хто хоче його дати. Це може здатися дивним, але ж існують і такі студенти (здебільшого, це заочники), яким потрібні не так знання, як диплом про вищу освіту. Деяким з них, грубо кажучи, легше відкупитися, ніж вивчити предмет і скласти з нього залік чи іспит. Вони і є тією "темною" силою, яка спокушає недостатньо стійких викладачів іти на заборонені прийоми. Другий і, мабуть, ще більш потужний стимул хабарництва – це сам стиль життя в нашій державі, з нашими законами і з нашою корумпованою владою. Ми мусимо зважати й на це.

Що ж до покарання, то за наявності чітких доказів того, що хтось із нашого колективу вчинив протиправні дії, цей викладач отримував пропозицію добровільно піти з університету. За три роки "добровольців" набралося більше десяти. Така подія завжди була знаком оклику для всіх інших. Цей підхід застосовується постійно. І тому хабарництво у стінах вузу поступово мінімізується. Гадаю, Ви погодитеся, що за останні роки негативних чуток і пліток про університет поменшало. Не маю ілюзій, що явище зникло цілком, бо продовжуємо жити у країні, про яку щойно мовилося. Адже й одна з причин "помаранчевої революції" та, що люди не хочуть жити в корумпованому суспільстві.

– Незважаючи на успіхи у боротьбі з хабарництвом, багато хто каже, що декани змінюють престижний "Мерседес" на більш дорогий. На Вашу думку, це нормально?

– Я розумію складність питання. Щодо мене, то в мене "Мерседеса" немає, хоча я люблю швидку їзду. Моєму авто "Лада" ("шестірка") вже 13 років, і загалом я ним задоволений. Купити ж іншу – швидкісну іномарку – мої теперішні фінансові можливості поки що не дозволяють.

А щодо деканів, то вони, як і викладачі університету загалом, мають різні можливості і різні джерела доходів. Скажімо, окремі юристи й економісти мають свій бізнес і надають фахові консультації, які коштують дорого. Представники точник наук – декани чи викладачі – мають високооплачувані міжнародні гранти. Це й дає таким людям змогу краще жити.

Що ж до підтексту, який є у Вашому питанні, то якби я мав достеменні докази того, що хтось із деканів чи викладачів займається несумісними із його роботою справами, я просто позбавив би його можливості працювати в університеті. Про це ми вже говорили. Якщо хтось може навести докази хабарництва, то нехай повідомить мене про це. І я відреагую.

"Всі нові перетворення – продумані і логічні"

– За часів СРСР випускники університету були на провідних ролях у колишньому СРСР. Чи стане наш університет серйозною науковою установою, відомою за межами країни?

– Університет не лише не втратив свого потенціалу, але саме тепер став відомим і в Європі, і в Америці, і в Китаї. Якщо взяти тільки мою кафедру теоретичної фізики, то п’ятеро з її випускників працюють у престижних університетах Америки, більше десятка – в Європі. За останній рік двоє знайшли високооплачувану наукову роботу в Китаї і на Тайвані. Наших фізиків, математиків, хіміків, біологів із задоволенням запрошують на роботу до Чехії, Польщі, Німеччини, Італії. Я і мої колеги не раз отримували письмові подяки від своїх закордонних колег за високий рівень освіти, яку ми дали нашим випускникам.

Цього року ми повинні вступити у так званий Болонський процес. У його рамках буде здійснюватися не лише обмін викладачами, а й студентами, які зможуть працювати й навчатися в різних університетах Європи. З одного боку, це чудово, бо дає можливість здобути освіту за більш високим ступенем індивідуального вибору, проте в цьому є й негативний бік. Адже за існуючих в Україні економічних умов кращі студенти, аспіранти й викладачі виїжджатимуть за кордон. Так буде доти, доки ми не станемо справді європейською країною з високими стандартами життя.

– Ви значно омолодили викладацький колектив. Чи знаходила така політика розуміння, й чи прийшли на зміну досвідченим викладачам талановиті молоді люди?

– Ми не лише значно омолодили викладацький склад університету, а й розв’язали складне комплексне завдання. Проблема полягала в тому, що деякі викладачі старшого і пенсійного віку мали навантаження, яке доходило до 1,8 ставки. Це призводило до двох негативних наслідків. З одного боку, вони були перевантажені викладацькою роботою приблизно уп’ятеро більше, ніж їхні колеги за кордоном, і, природно, не мали часу для наукової роботи. По-друге, таким чином забиралися ті ставки, на які могла претендувати молодь. Довелося прийняти жорстке рішення: одному викладачеві не дозволяється працювати в нашому університеті більш ніж на одну ставку. Це дало великий приплив молоді (за останні три роки – близько 200 осіб). Вони – талановиті люди і на своєму місці.

Окрім того, ми виробили певну систему, за якою викладачі виходять на пенсію. Всі знають, що пенсійний вік в Україні 60 років для чоловіків і 55 – для жінок. У цьому віці в нашому університеті виходять на пенсію лише ті викладачі, які не мають наукового ступеня. Чоловік-кандидат наук може працювати на повній ставці до 65 років, потім два роки – по 0,75, рік – 0,5 і ще два роки – по 0,25 ставки. Для жінок-кандидатів наук діє така ж схема, лише на 5 років раніше. Така ж схема діє для докторів наук, але на 5 років пізніше. Отже, доктор наук може працювати на повній ставці до 70 років.

– Чи буде університет будувати нові гуртожитки?

– Наші гуртожитки було побудовано тоді, коли в університеті навчалося 7 тисяч студентів. Нині навчається 16 тисяч. За ці роки держава не дала жодної копійки на капітальне будівництво, і тому, природно, гуртожитки не будувалися. Окрім того, розвиток університету щодо спеціальностей, зокрема, поява цілого факультету – педагогічного, змусила нас розташувати його в одному з гуртожитків. Для педагогів терміново треба шукати приміщення. Але не менш терміново треба будувати нові гуртожитки для студентів. Ми невипадково переселили всіх фізиків у 9-й і новий (8-й) корпус, бо саме там недобудовану "ВПК-ашну" 5-поверхову споруду ми плануємо перебудувати під гуртожиток для студентів фізичного та інженерно-технічного факультетів. Таким чином там буде створено невеликий кампус – на зразок американських університетів. Дехто або не знає, або не вникає в суть цієї складної справи і дивується, як це, мовляв, ректор-фізик переселив колег-фізиків у так званий "Сторожинецький університет". До речі, хочу зауважити, що й моя кафедра переселилася туди ж. Але, як бачите, всі ці перетворення – продумані й логічні.

– Сучасні студенти кращі чи гірші, ніж їх попередники?

– Чи стали студенти кращими?! Серед них завжди були розумні, нормальні й такі, що не дуже бажали вчитися. Такі вони й тепер. Але я б сказав, що теперішні студенти стали розвинутішими, самостійнішими і вільнішими. Саме тому вони відіграли центральну роль у "помаранчевій револіції". Це мені імпонує. Я ними дуже задоволений. За їхні дії у складних політичних обставинах як викладач я б їм виставив п’ятірку з плюсом! Адже вони склали іспит на громадянську мужність. Я ще раз переконався, що недарма завжди любив наших студентів. Вони того варті.

– Така постать, як ректор університету, завжди в центрі уваги. Не бракує розмов про особисте життя. Це правда, що ваш шлюб – це типовий службовий роман? Чи можна вважати його щасливим?

– Я би сказав, що це роман нетиповий. З моєї точки зору, типовим університетським романом є такий, коли викладач одружується зі своєю студенткою або ж науковий керівник – зі своєю аспірантою. Людмила, моя друга дружина, не була моєю аспіранткою. Але ми працювали в одному колективі, де всі добре знають одне одного. Ми мали не лише спільні погляди і принципи життя, а й взаємну симпатію.

Що ж до щастя, то це категорія дуже складна. Якщо зважити на те, що удвох нам живеться добре – то ми не помилилися у своєму виборі. Але не скажу, що дружині зі мною легко. Адже моя посада вимагає дуже багато роботи і залишає мало вільного часу. Тому домашні клопоти переважно лягають на плечі Людмили. Це при тому, що вона сама – і викладач, і науковець. На жаль, я їй у цьому не так помічник, як "додаткове навантаження". Зате у нас спільні цінності, й ніколи не виникає суперечок з принципових питань. Ми – однодумці. В останніх політичних подіях Людмила, так само, як і я, займала дуже активну громадянську позицію. Наскільки ж дружина щаслива зі мною, краще запитати в неї.