Село, врятоване Орлицею

Раніше про це маленьке село не згадувалося ні в однотомнику "Історія міст і сіл України", ні в інших подібних виданнях. Зрештою не було його позначено й на топографічних картах, бо невеличке – не має навіть тисячі мешканців. Йдеться про Маморницю – село у Герцаївському районі.

Про маму Орлицю

і пана Мармора

Перше, що впадає у вічі під час спілкування з тутешніми людьми, – це відвертість і щирість. Тут що не хата – то інша легенда про походження Маморниці. Ми записали дві з них, які видалися найцікавішими. Першу нам розповіла учителька місцевої початкової школи Оксана Фурдіяк, яка разом зі своїми колегами Ларисою Гершкуляк та Ларисою Горецькою навчають у місцевій початковій школі 26 учнів:

– Про походження нашого села мені розповів мій дідусь Василь Білавчук. Під час татарської навали село розташовувалося набагато нижче, ніж тепер. Недалеко від нього мешкала у великому будинку багата пані на ім’я Орлиця. Сталося так, що, коли татари підійшли до села, його мешканці саме перебували в церкві. Побачивши ворогів, вони швидко відправили маленьких дітей до цієї поміщиці, врятувавши їх від загибелі, хоча самі й загинули. І ось ця пані Орлиця зуміла виховати дітей, які потім стали називати її мамою Орлицею, що пізніше й трансформувалося в назву села – Маморниця. Коли врятовані діти виросли, вони не захотіли будуватися на старому згарищі, а оселилися тут, де нині й розташоване село.

Небайдужою до історії свого села є і завідувачка сільської бібліотеки Наталія Котик, яка самостійно написала не лише про походження рідного села, але й про заснування церкви Святої Параскеви. Ця гарна молода й жвава жінка не тільки дбає про поповнення бібліотеки новими книгами, а є і громадською активісткою – очолювала виборчу комісію і вельми пишається тим, що її односельчани на президентських виборах одностайно проголосували за Віктора Ющенка.

– Старожили Маморниці знають багато легенд, – каже Наталія Василівна. – Мені ж найбільше сподобалася та, яку розповіла пенсіонерка Марія Тинжало. За її словами, приблизно у 1620-1640 роках, неподалік Цурені, знаходилося селище, на яке з-за Пруту нападали турки. Якось під час одного з таких набігів його було спалено дотла – ніхто не врятувався. Діялося це вночі, й тому турки, зробивши свою чорну справу, з ясиром і награбованим майном подалися геть, не запримітивши за кілометр від селища великого будинку місцевого пана Мармора. Зрештою, якби вони навіть і навідалися сюди, то не застали б його вдома – він був у від’їзді. Отже, коли пан Мармор через декілька днів повернувся й побачив наслідки набігу турків, то вельми зажурився. Тому що не було більше кому обробляти його землю і маєток. Але вихід він знайшов – подався до Галичини, звідки й привіз декілька десятків наймитів.

Останні й осіли тут, бо на згарищі будуватися не захотіли.

Хто воював,

а хто ліс рубав

Одну з цих легенд ми розповіли 84-річному старожилові Маморниці Дмитрові Білавчуку. Дід усміхнувся й сказав:

– Усіляке кажуть, але я на собі переконався, що таке – робити в пана. Ще підлітком працював на землях у єврея Германа Керна – він орендував 700 гектарів угідь, які програв у карти попередній власник-румун. За рік наймитування отримував вісім центнерів збіжжя, шість складометрів дров, на 50 сотках висаджував пашницю і ще отримував 2500 лей.

Крім Керна, наші люди працювали ще у двох багатіїв – Червоного і Чорного. Такі прізвиська їм дали за те, що один був рудий, а другий мав дуже чорне волосся. На день вони платили 20 лей, за які можна було купити чотири кілограми кукурудзяного борошна. Якщо сім’я багатодітна, то цього, звичайно, було замало.

Як каже дід Дмитро, набідувався він і під час війни – багатьох його односельців відправили на фронт, а йому довелося в Росії ліс рубати для тилу. Причому, розповідає, таких, як він, було 40 тисяч – ціла трудармія, яка складалася з вихідців із Західної України. А пенсію Білавчук заробив у Чернівцях, де працював столярем. Нині, незважаючи на похилий вік, дід Дмитро може годинами розповідати різні бувальщини як зі свого життя, так і з життя своїх односельчан.

Маморниця

є і в Канаді

Справді, про Маморницю написано велику і товсту книжку, де багато фотографій і стільки ж тексту. Однак, що там пишеться, селяни не знають, відають лише, що вона про їхнє село. Бо прочитати книгу не можуть – вона англійською мовою.

– У 1995 році до нас приїхала канадська журналістка і докторка пані Женя Дутчак-Заячківська, – розповідає Наталія Котик. – З’ясувалося, що її батьки походять з Маморниці, а за океаном опинилися з нужди. Однак поселилися вони у чужій країні компактно й село своє теж назвали Маморницею. До речі, навіть вулиці називають там так, як у нас. Звісно, ми були дуже цим приємно здивовані. А пані Женя попросила, щоби її відвести до найстаріших наших людей, щоби ті розповіли про походження села, наші звичаї і традиції, вона записала багато старовинних пісень, казала, що в них теж не забули пісенну творчість. До речі, й досі весілля там справляють за буковинським звичаєм. Звичайно, ми допомагали їй, як могли. А в 1997 році пані Женя надіслала нам книгу. З нагоди такої події зробили презентацію не лише в селі, але й у Чернівцях. Маємо надію, що цю книгу буде перекладено українською мовою. Принаймні це зробити нам пообіцяла сама авторка.

А зберігається нині ця книжка в сільській бібліотеці – щоби кожен міг подивитися, а хто знає англійську – й почитати. Зрештою й за фотографіями можна зрозуміти, про кого там йдеться, адже в селі залишилося багато родичів тих, хто колись емігрував до Канади. Крім цього, у виданні половину матеріалів присвячено і тим маморничанам, які залишилися на батьківщині.