Відколи в нашій країні стала можливою альтернативна думка, шевченкознавство поділилося на канонічне і неканонічне. З першим усі ознайомлюються в школі, вищих навчальних закладах, тож мають досить чітке уявлення про нього. Ми ж сьогодні пропонуємо погляд одного з неканонічних шевченкознавців на походження та дитячі роки Тараса Григоровича. Володимир Сиротенко – не філолог, а кандидат технічних наук. Але склалося так, що сенсаційні відомості про біографію Шевченка дісталися йому в спадок. Пан Сиротенко походить із відомої та шляхетної української родини. Він – правнук автора українського гімну Миколи Вербицького, його предки належали до культурної еліти України і, відповідно, зберегли знання, недоступні для більшості. На випускному іспиті з літератури в школі Володимир Сиротенко шокував до німоти своїх учителів, розповівши про кохання Тараса Шевченка та Ганни Закревської і про їхню дочку Софію, названу на честь Софії Енгельгардт. Ця розповідь обернулася одиницею за іспит і мало не закінчилася виключенням із комсомолу. Це та інші подібні одкровення Володимир Сиротенко виклав у своїй праці під назвою "Незнайомий вам Тарас Шевченко". Ось деякі витяги з глави про дитинство Тараса.
Тарас народився
у заможній родині
Давно вже в минуле відійшли часи, коли кріпак нічого не мав, – це вже було ХІХ сторіччя. Кріпаки, починаючи з 14-15-річного віку, повинні були двічі на тиждень іти на панщину і робити безвідмовно те, що їм наказує панський управитель. Повинні були платити грошима чи натурою десятину вирощеного на тій землі, що їм надав пан. Але все інше, що заробив кріпак у вільні від панщини дні, залишалося йому. На зароблене селяни тоді й самі викуповувалися, і землю викуповували. Найвідоміші цукрозаводчики – Терещенки, Ханенки, Семиренки – вийшли з кріпаків, самі себе викупили. А київський губернатор Бібіков подавав цареві рапорт про те, що багато хто з поміщиків чинить беззаконня і вимагає від кріпаків у посівну чи жнива відробляти не два, а три дні на тиждень. Рапортував і просив дозволу покарати винних…
Не з бідних була і сім’я Тараса. Батько його – Григорій Іванович Шевченко-Грушівський – пошлюбив не за батьківським вибором, а по коханню, дочку ще заможнішого кріпака Катерину Бойко з Моринців. У батьківському обійсті молодятам було тіснувато, адже у старого Івана Шевченка було ще четверо дітей. Тож Яким Бойко – батько Катерини – домігся від управителя, щоби молодятам віддали хату і землю його сусіда Колесника.
Прокляту хату
в Моринцях покинули
Але в тому домі їм не було щастя. З попереднім господарем Колесником сталося велике лихо: коли він їздив чумакувати, помічник управителя по Моринцях погнав його дружину, яка була на останньому місяці вагітності, на жнива. Там вона і померла під час пологів разом із дитиною. Коли Колесник повернувся і дізнався про це, напився з горя і побив того помічника управителя. За це його віддали у москалі. Саме тоді і оселився в його хаті молодий Григорій Шевченко із сім’єю. Але Колесник із війська втік і подався в гайдамаки. Мало не щоночі приходив він із ватагою до колись своєї хати і грабував та лякав родину Шевченків. Забрав дванадцять овець і корову. Не витримавши такого життя, Григорій Шевченко кинувся в ноги тестеві та батькові, щоб допомогли. Порадилися батьки і купили йому за 200 рублів хату із садибою в Кирилівці. Скажіть, чи кожен селянин сьогодні може купити своєму синові хату із ділянкою землі? І не думайте, що ті 200 рублів можна було заробити як сьогодні 200 гривень. У ті часи хлопець у наймах міг отримати 10-15 рублів на рік. Гарна корова коштувала не більше як 1,5 рубля.
Нове обійстя Шевченків було чудовим. Ось як описує його сам Тарас: "Коло хати на причілку яблуня з краснобокими яблуками, а круг яблуні квітник старшої сестри, моєї терплячої, моєї ніжної няньки! А біля воріт стоїть стара розлога верба з усохлою верхівкою, а за вербою стоїть клуня, оточена копицями жита, пшениці і різного всякого хлібу, а за клунею, по косогору, піде вже сад. Та який сад! Густий, темний, тихий… А за садом левада. А за левадою… в тій долині тихий ледь дзюрчить ручай, обставлений вербами та калиною й оповитий широколистими, темними, зеленими лопухами…"
Як бачимо, описано чималий простір. Звісно, в дитинстві все нам здається більшим, ніж є насправді. Але ділянка, куплена батьками Григорієві Шевченку, справді була немалою. Опанас Маркович, який був Державним представником при Земському суді, писав, що на Чернігівщині та на Київщині, при виділенні землі селянинові під час виходу з кріпацтва, повинні були надати ту ділянку, якою він користувався – не менше семи десятин на сім’ю. Десятина – це 1,029 га. Отож, і у Шевченків було принаймні сім гектарів.
У цьому тихому саду, в цій метеликово-бабковій долині над ручаєм і протікало щасливе раннє дитинство Тараса. Коли він не бігав вулицею з іншими малятами, то блукав своїм садом, спускався в долину, умощувався під величезним лопухом і дивився на хвильки ручая, які пливли кудись у безмежність…
Першою мовою
була польська
Батько Тараса був письменним. І хотів, щоб його діти також були письменними. Якщо згадати, що батьки природженого дворянина Віктора Забіли (побратим Тараса у майбутньому) не знали грамоти, то це ще раз підверджує заможність родини Шевченків. Отож, коли Тарасові виповнилося вісім років, батько віддав його до церковно-приходської школи. Треба сказати, що в Україні на той час школи при церквах були здебільшого польськими. Росія залишила в Україні все так, як було за Речі Посполитої. Все було в руках польських управителів навіть після того, як панами стали вже не польскі шляхтичі, а російські дворяни. Тож православні школи були рідкістю. Щоправда, у своїй першій школі Тарас не встиг освоїти грамоту. Невдовзі все його життя пішло шкереберть. Спершу видали заміж сестру-няньку Катерину, потім померла мати, а батько взяв за дружину її молодшу сестру-вдову, навіть не дочекавшись закінчення жалоби. На цьому наполіг тесть. Мачуха знущалася з чужих дітей, а коли 1824 року помер і батько Тараса, він і зовсім залишився без захисту. Поневірянням хлопця зрештою зарадив дід Іван. Він упрохав Кирилівського помічника управителя взяти Тараса до себе хлопчиком для доручень. Тим помічником був збіднілий шляхтич Ян Станіславович Димовський. Кмітливий хлопчик дуже сподобався Димовському, і той навчив його письма. Звісно ж, польського.
А читати й писати по-російськи навчила Тараса Софія Григорівна Енгельгардт. Саме їй, своїй пані та покровительці, Тарас зобов’язаний усім світлим, що виніс із дитинства: потягом до мистецтва, гарними манерами, першими уявленнями про рівність людей…
