«Села наче вимерли». Блог Анни Семьонової

Минулого тижня їхала на рідну Кельменеччину. Цей край завжди славився родючими садами та працьовитими людьми, які ці сади обробляють. Та цієї поїздки я жахнулася…

Усе почалося з автовокзалу. Роки три тому маршрутки до сіл Кельменеччини та Сокирянщини були повні студентів, літніх людей, які їхали у вихідні на дачі. Цього разу в автобусі було лише кілька пасажирів.

Дорогою, водій розповів, що так тепер постійно…

"Молодь виїхала за кордон, чоловіки також не їздять, бо бояться ТЦК або пішли воювати. Я думаю, що і рейси будемо скорочувати, бо не вигідно їхати. Навіть на бензин не вистачає", – бідкається водій.

На слова водія я спочатку не звернула уваги, бо вони завжди чимось не задоволені. Та коли приїхала до села та пройшлася рідними вулицями, то побачила, що багато будинків стоять пусткою. На подвір’ях, де раніше бігали діти, – зарослі. На один будинок, у якому живуть люди, по три закинуті.

Дорогою зустріла стареньку сусідку.

– Добридень, як ви? Як здоров’я? – запитую.

– Та якось так, як у 76… Дід мій помер, діти й онуки виїхали за кордон. Все життя працювали, щоби мати свій будинок, сад, город. Мріяла, що онуків буду бавити. А тут війна… Виїхали всі. Та й на нашій станції Іванівці дуже мало сімей залишилося. Всі поїхали, – каже старенька.
– А як же поля? Сади? – запитую.

– У нас давно закинули це все, бо немає людей. У Грубні (сусіднє село, – авт.) така сама ситуація. Починається сезон полуниці, а обривати немає кому. Та і чула, що збитково це зараз дуже. Тому там живуть так: жінка їде за кордон, а чоловік, якщо не на війні, то обробляє землю. Одні дітей за кордон відправили, а другі – кудись у міста. Дякувати Богу, магазини працюють у них все є, але пенсія мала, – каже жінка.
Дуже сумно мені стало після поїздки в рідне село...