“Наших миротворців кидали там, де найнебезпечніше”

Чернівчанин Ігор Коваленко – кадровий спадковий військовий з діда-прадіда – виконував миротворчу місію у Придністров’ї та колишній Югославії. Командував ротою “голубих касок”. Нагороджений двома медалями ООН. У 32 роки достроково отримав звання підполковника.
“Вчорашні сусіди стали ворогами. Не шкодували ні жінок, ні дітей”
– У березні 1994 року на базі Прикарпатського військового округу було сформовано 60-ий окремий механізований батальйон для відправки у колишню Югославію, – розповідає Ігор КОВАЛЕНКО. – До того я вже брав участь 1991 року у миротворчій операції: у складі спеціальної групи від України побував у Бендерах в Придністров’ї, де велися бойові дії між збройними загонами Молдови і самопроголошеної Придністровської республіки. Ми тоді три доби просиділи без води та їжі, під безперервним обстрілом. Після цього служив у Чернівцях командиром танкового батальйону. А 1994-го мені запропонували стати командиром роти “голубих касок”, як називають підрозділи ООН. Військові носять голубі берети і каски, щоби можна було відрізняти їх від солдатів воюючих сторін. Як тільки знімаєш каску чи берет, одразу ж стаєш мішенню. Мене викликали до Львова, де влаштували серйозну перевірку. Повернувшись, почав на базі Чернівецького військкомату формувати роту, яка складалася зі ста осіб. Ми пройшли тримісячне навчання у Сторожинці. Звідси нас відправили до Бердичева, де сформували батальйон. Оперативну групу зі 120 осіб посадили у транспортний військовий літак. Спершу ми здійснили посадку в Італії на базі НАТО, а вже потім прибули до Сараєва (Боснія).
– У нас була змішана група, до якої входили норвезький військовий госпіталь, британська і українська механізовані роти, частина американського і датського підрозділів, взвод спецназу, – продовжує свою розповідь Ігор Володимирович. – Ми здійснили марш-кидок із Сараєво у район Гаражди. Тут вже п’ять років тривала міжетнічна війна між сербами і боснійцями. І до нас там ще не ступала нога оонівського солдата. Ми ввійшли туди першими. До війни там мирно проживали люди різних національностей і віросповідань. І раптом вчорашні друзі, брати, сусіди стали заклятими ворогами і почали вбивати одне одного. Ніхто нікого не шкодував – ні жінок, ні дітей. Ми під’їхали на трьох бронетранспортерах. Одна машина вийшла з ладу, коли переїжджала через вузький місток через річку. За перші три дні наша рота втратила три бронетранспортери. На щастя, ніхто не загинув, хоча багато солдатів отримали контузії.
Спали у мішках під машинами, а їжу варили на вогні
– Усю техніку ООН фарбують у білий колір, і на ній ставляться розпізнавальні знаки UN, – пояснює Ігор Коваленко. – Але вночі їх не видно, тому можна потрапити під обстріл ворогуючих сторін, оскільки миротворці знаходяться між ними. Серби, які тримали в облозі місто, пропустили нас, розмінувавши дорогу. Ми заїхали до Гаражди під безперервним прицільним вогнем. І одразу ж зрозуміли, що таке справжня війна. Горіли багатоповерхові будинки, від чого було надзвичайно спекотно. Вздовж дороги лежало багато вбитих, серед яких – жінки і діти. Було дуже страшно. Ніхто тоді не зміг би сказати, що він великий герой і в нього не мокра спина. Ми виїхали на центральну площу, де зібралося декілька сотень озброєних людей. Це були передові частини боснійців. Я вийшов із бронетранспортера і намагався поспілкуватися з ними. У нас був перекладач, але він знав тільки англійську, сербсько-хорватської зовсім не розумів. Добре, що вона дещо схожа на українську. Трохи згадуючись, трохи жестами ми таки порозумілися. Пізніше я настільки добре вивчив сербсько-хорватську мову, що міг вільно спілкуватися нею. І досі добре знаю її. Але тоді, на площі, я з великими труднощами пояснив присутнім, що це війська ООН, які хочуть встановити мир. Через деякий час у місто увійшли основні сили. І вже до ранку наступного дня всі найважливіші висоти були позначені знаками ООН, висіли прапори, стояли машини білого кольору.
Нашим помешканням стали блокпости. Виглядали вони так: посередині стояв бронетранспортер, а навколо нього складали 100-200 мішків, заповнених землею. Півроку ми спали під машинами у спальних мішках, навіть взимку. Розкласти намети не було змоги – ми постійно пересувалися з місця на місце. Перші два місяці було дуже важко з продовольчими товарами, нам їх практично не привозили, отож довелося виживати на запасах, привезених із України. Бувало, що зварене яйце, яке нам давало місцеве населення, ділили на чотирьох осіб. Душ – це натягнуті чотири плащ-палатки і миска з теплою водою. Їжу варили на вогні. Пізніше французи передали нам свої блокпости. Там були надзвичайно комфортні умови в будиночках-модулях, які нагадували контейнери на Калинівському ринку. Біотуалети, умивальники, мікрохвильовки, автоматичні пральні машини.
Став на землю – і можеш залишитися без ноги
– Наступного дня ми почали вивозити поранених і мирних мешканців, переважно жінок і дітей, за межі бойових дій, – пригадує колишній миротворець. – Місцевий шпиталь був переповнений, у підвалі складали померлих. Ми ховали у бронетранспортері по двоє-троє мусульман і перевозили їх через сербські пости, які не мали права нас обшукувати. Мирне населення ставилося до нас дуже добре. Наша рота взяла під свій патронат місцеву школу, і ми постійно годували дітей. Давали пальне чоловікам, щоби вони могли заправити свої трактори і обробити землю. Сім днів вони воювали на передовій, а потім поверталися додому і займалися господарством. Пізніше знову йшли воювати. Всі чоловіки від 14 до 70 років були демобілізовані і мали зброю. Бувало, їдеш дорогою і бачиш: пастух веде отару овець, а за спиною у нього висить кулемет. Особливо дружні стосунки були у нас із сербами. Ми ходили до їхніх церков, паску святили, яку самі пекли.
Територія, де відбуваються бойові дії, здебільшого дуже щільно заміновується. У нас були спеціальні інженерно-саперні підрозділи, які займалися розміновуванням. Буває, вранці дорога нормальна, а вже ввечері на ній можна підіріватися. Таке траплялося дуже часто. Тому був суворий наказ: пересуватися лише на бронемашинах. Ходити пішки було дуже небезпечно: став на землю – і можеш залишитися без ноги.
Українські підрозділи кидали на найнебезпечніші напрямки. Французи, датчани, американці, британці мешкали в більш обжитих, спокійніших містах. Війська ООН – це весь світ. Ми подружилися з багатьма іноземними солдатами. Регулярно спілкувалися, ходили один до одного в гості. Ми пили кока-колу і віскі з датчанами, а вони – нашу горілку. Із військовими Йорданії відзначали день народження їхнього короля Хусейна.
Нам видавали зарплату в доларах. Військовослужбовці строкової служби, тобто солдати і сержанти, отримували 500-700 доларів, командир взводу – 750-800, командир роти – 850-900, командир батальйону – 950-1000. Існували ще різні надбавки, тож набігало ще десь 200 доларів. В Україні військові тоді отримували в купонах у середньому 30 доларів. Продовольчі товари, пальне, медичну допомогу отримували безкоштовно від ООН.
Наш бронежилет важить 11 кілограмів, а іноземний – три
Наша рота провели в Югославії 18 місяців. Я тоді дійшов висновку, що Збройні Сили України нічим не гірші від військ країн НАТО. Наш солдат може виконувати бойове завдання у будь-яких умовах і на будь-якій території. Хоча його треба краще оснащувати – одягом, взуттям. Скажімо, наш бронежилет важить 11 кілограмів, а іноземний – усього три. Це важливо при переміщенні і на полі бою. І наш сухий пайок міг би бути кращим. Приміром, у французів є 18 видів сухих пайків, куди входить абсолютно все, навіть цигарки, шоколад, сухий спирт, таблетки для знезараження води. А ми отримували консерви, тушонку, дві банки каші, галети, цукор, чай, навіть кави не було.
Там, куди входили війська ООН, переставали лунати постріли. Наших солдатів, які виявили себе дуже добре, нагородили медалями ООН, почесними знаками. У мене теж є дві медалі. З буковинців мені довелося служити в колишній Югославії з начальником штабу батальйону полковником Леонідом Тавровським, командиром відділення зв’язку Сергієм Пилипом, снайпером Ігорем Поколотою, техніком Петром Нікішиним, водієм КАМАЗа Василем Максим’юком, рядовим Миколою Марківим.
Довідка
– У миротворчих місіях ООН брало участь понад 200 буковинців, – повідомив військовий комісар Чернівецького міського військкомату, полковник Ігор ПАЛАГНЮК. – Зараз до миротворчого батальйону набирають лише контрактників після трьох років служби, за їхньою особистою згодою. В Україні сім’я отримує їхню зарплату в гривнях, за ними зберігаються і посади. А військовослужбовцям ООН платить зарплату у доларах чи євро. Мирортворці з Буковини служать в Косово, Ліберії, Сьєра-Леоне (Африка). У Сьєра-Леоне наші сапери за місяць розмінували стільки мін, скільки решта батальйонів ООН за весь період свого перебування тут. Іноземцям платять додатково за кожну розміновану міну, а наші просто отримують зарплату. У Сьєра-Леоне за час миротворчої місії загинув один буковинець.
Надія Будна