Сумною видалася неділя 27 липня у селі Чагор на Буковині. Того дня тут прощалися з воїном Миколою Ростоцьким. На похорон зібралося все село. Люди плакали, що такий молодий юнак, якому би ще жити й жити, тепер навіки у сирій землі...
У травні Миколі Ростоцькому виповнилося 19 років. Через два місяці, 14 липня, він загинув під час виконання бойового завдання на Луганщині. Захисник став наймолодшим полеглим воїном у Чагорській громаді.
Про це ідеться у публікації "МБ" від 31 липня, пише molbuk.ua
Микола пішов до війська у 18 років, підписавши контракт. Служив старшим стрільцем – оператором механізованого батальйону третьої окремої штурмової бригади.
Рано залишився без матері
Юнакові з дитинства довелося дуже нелегко. Мати серйозно нездужала. Батько сяк-так перебивався тимчасовими заробітками, але постійної роботи не мав. Кажуть, почав прикладатися до пляшки і господарство занедбав. Хата і догляд за лежачою матір’ю лягли на плечі дітей – двох старших сестер і Миколи, який теж часто хворів. Родині допомагали сусіди та небайдужі: зробили ремонт у будинку, підтримували коштами, речами, продуктами.
Після дев’ятого класу хлопець вступив до професійного будівельного ліцею в Чернівцях на муляра. Через рік померла мама... Батько пішов на війну, відтоді звісток про нього родина не має.
Маргаліна ПІНЧУК – вчителька математики у Чагорському ліцеї, де навчався Микола, а також близька сусідка. Вона не могла без сліз дивитися, як поневіряється родина Ростоцьких. Тож допомагала, чим могла.
"Бувало, запитую діток: "Що ви сьогодні їли?" А вони: "Та нічого особливого, вранці пішли до магазину, купили хліба з маслом – і вже ситі до вечора". Оце згадую і плачу. Ми, звісно, допомагали, чим могли", – каже вчителька.
Хлопчик ріс із сестрами Людою і Любою. Діти були записані на материне прізвище.
"Усі троє дітей записані як Ростоцькі, хоча в батька інше прізвище. Яке – ніхто й не знав. Тата звати Василь, але дітей записали по-батькові Петровичами – на ім’я діда по матері. Василь ніде не працював постійно, щоби забезпечити родину. Часом його кликали на сільські роботи. Коли померла дружина і почалася війна, пішов із села. Кажуть, були якісь непорозуміння за хату з родичами.
Пізніше чули, що він на фронті. Більше нічого не знаємо. Чекали Василя на похороні сина, але його не було", – розповідає Маргаліна Степанівна.
Родина сильно бідувала, провадить жінка:
"Дуже, дуже важко вони жили. Газ не проведений, криниці нема. Сільрада побудувала на вулиці дощаний туалет, ним і користувалися. Хоча хата велика, з підвалом, багато гарних просторих кімнат. Але все запущене", – зітхає.
Миколу жінка пам’ятає слухняною, скромною дитиною.
"Відмінником не був, але старався. Ніколи не відмовляв у допомозі. Часом його кликали на якісь неважкі роботи в селі, платили за них. Після дев’ятого класу пішов до ліцею в Чернівцях. Кажуть, йому пропонували потім вступати до технікуму, обіцяли квартиру. Але він вибрав фронт, підписав контракт у 2024 році", – провадить Маргаліна Пінчук.
Дуже часто хворів і через це пропускав школу
Вчителька географії та біології Чагорського ліцею Ірина ТОПОЛЬНИЦЬКА розповідає, що Микола часто нездужав. Тому більшу частину часу проводив у реабілітаційному центрі у Садгорі. У школі бував загалом місяць-два за весь навчальний рік.
"Діти жили у дуже складних умовах. Старші сестри потім перейшли вчитися до інтернату в селі Тереблече. Постало питання, щоб і Миколу туди відправити, але мама його не відпускала. Вона важко хворіла і просила залишити хоча б одну дитину поряд. Пригадую, у молодших класах мама постійно проводжала і зустрічала синочка зі школи, хоч їй уже тоді важко було пересуватися", – згадує Ірина Олексіївна.
Вчителька пам’ятає Миколку добрим, товариським хлопчиком, щоправда, дещо замкнутим. Друзів мав хоч і небагато, зате вірних. У важку хвилину його підтримав увесь клас, прийшовши на похорон матері. Згодом уже на його похорон прийде вся школа...
"Хороша така дитина. Дуже тихенький, ніколи не ліз у жодні конфлікти. Що попросиш – виконає. Коли вступив до будівельного ліцею, паралельно почав працювати. Останнього разу розмовляла з ним півтора року тому. Казав, що знову хворіє, але, попри це, навчається і працює. Зрозуміло, що йому треба було на щось жити. Мами нема, допомоги нема... Ех, дуже важка доля. Не дивно, що всі на похороні плакали", – втирає сльози жінка.
"Був не за роками дорослим"
Олена СЕМЕНЮК – перша вчителька Миколи Ростоцького.
"Такий молодий... Він же ще навіть не бачив життя... А дитячі і юні роки були такими непростими, – із гіркотою зауважує пані Олена. – У школі Миколка не міг собі дозволити дорогий одяг чи навчальне приладдя, чим трохи вирізнявся з-поміж ровесників. Не всі діти розуміли це. Та згодом ті, хто спочатку насміхався з нього, стали його кращими друзями.
Попри все, Миколка був до всіх добрим і ділився тим, що мав. Злигодні не озлобили цю світлу дитину. Через хворобу пропускав багато уроків і дуже жалкував, що не може взяти участі у різних шкільних заходах. А ще був не за роками дорослим і дуже самостійним. Пригадую, як проводжав мене зі школи, допомагав нести зошити. Сказав тоді: "Та мені не складно, я ж хлопець".
Олена Семенюк замовкає на мить і додає: "Дуже важко все це. Микола стільки всього пережив. Здавалося би, зараз саме пора жити і радіти життю, все найкраще попереду. Але не судилося... Ми досі не можемо відійти від цієї страшної звістки.... Торік я поховала ще одного свого випускника. Так страшно пам’ятати цих юнаків ще першокласниками, а тепер прощатися із ними навіки...".
Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram
