"У селах люди мали два місця, де зібратися, – у церкві та корчмі. У корчмах пили, грали у карти, билися, втрачали майно. Що у світі було більш жахливе, те робили у корчмах", – розповідали буковинські старожили.
У майже всіх селах Буковині були корчми, а у деяких їх налічувалося більше 10. Загалом 1900 року в краї було майже дві з половиною тисячі корчем, 1909-го – 2 тисячі 861 корчма. У корчмах газди збиралися для бесід, укладали усні угоди купівлі-продажу землі, майна, худоби. Також газди за чаркою горілки могли домовитися про одруження своїх дітей. Після кожної угоди вони при свідках тиснули руки і запивали могорич.
"… На гуцульський данець, який відбувався тільки біля корчми, збиралося усе село. Туди сходилися, щоби обговорити, який парубок яку дівчину скільки разів запросив на танець, випити могорич за гарну торгівлю чи зібраний урожай", – писав дослідник Гуцульщини Володимир Шухевич.
"П’яниці були штатні і постоєнні"
– Корма виглядала просто – це була звичайна сільська хата із залою для гостей та прилавком у вигляді дерев’яної клітки із засувним віконцем. Робили клітку для того, щоби під час бійок корчмар міг закритися й уже після суперечки спокійно вимагати відшкодування збитків, – розповідає науковий співробітник Музею народної архітектури і побуту Володимир КОДРА. – Традиційними напоями були горілка, вино і пиво. У деякі корчмах пропонували ром. У румунській період у корчмах можна було скуштувати мінералку, лимонад. Старожил із Шилівців на Хотинщині Василь Челебій розповів, що у їхньому селі можна було купити горілку та бочкове вино з Молдавії. Літрова пляшка горілки коштувала 40 леїв.
– Продавали у корчмах і тютюн, – каже Володимир Кодра. – Шість леїв коштувала пачка тютюну, а самостійно розводити тютюн забороняли. "Якщо знайдуть два-три кущі тютюну, корови збудешся", – казав дідусь. До тютюну треба було і сірників. Один сірник коштував два леї, 10 сірників – 20 леїв, ці гроші – це день роботи на кукурудзах.
"За румунів у корчмах багато билися, п’яниці були штатні і постоєнні. У селі таких було приблизно 10 осіб. Жінки до корчми не ходили, рідко коли було, щоби вони трохи спотикалися…." – пригадував Василь Челебій.
Корчми були навіть двоповерхові
У більшість корчем на Буковині закуски не подавали, там можна було лише випити. Їжу брали із собою або приносили дружини газд.
– На території нашого музею є корчма з Новоселиці, – каже Володимир Васильович. – Ось у ній подавали закуски: житній та пшеничний хліб, солонина, оселедці, сир, овеча бринза, квашена капуста, огірки... Також торгували необхідним товаром – сіллю, цукром…
– Займалися у корчмах і лихварством. Старожили розповіли, що у Малинцях Хотинського району у 1930-1940-х було декілька корчем. Одна з них належала єврейському власникові, який часто за борги забирав у людей майно та землю. Відсотки за його позику були дуже високі і люди не встигали розраховуватися.
– А у селі Мошинець на Кельменеччині було аж п’ять корчем та дві лавки (крамниці), – розповідає Володимир Васильович. – Одна з корчем була біля примарії, мала заїжджий двір. Тут можна було поміняти коней, відремонтувати підводу чи фіру. Сама споруда мала два поверхи. На першому була корчма, на другому можна було переночувати. Тримали заклад місцеві брати Руснаки…
Валерія ЧОРНЕЙ
Цікаві цифри:
– На Буковині у 1880-1890-х роках споживання спиртного на людину становило в середньому за рік 5,2-5,3 літра чистого алкоголю.
– До 1885 року горілку продавали "на винос" відрами. Фірмова горілчана пляшка була запатентована лише 1894 року.
– У 1906-1909 роках населення краю збувало щороку горілки на 8,5 мільйона крон, пива – на 3,0 мільйона, вина – на 3,5 мільйона. Загалом на 15 мільйонів крон.
– У невеликому селі Усть-Путила (779 мешканців) 1910 року було 13 корчем.
Спогади власника корчми:
"У мене була корчма. Тоді не пили, як зараз. Порції для горілки були від 10 до 25 грамів. Та, яка мала 25, при Румунії називалася "большевік". Хто її випивав за раз, того у селі вважали останнім п’янюгою. На двох-трьох людей брали четвертину і по кухлю пива. Кухоль мав 250 грамів. Сиділи до ранку. Говорили, співали… Грали у кеглі…" (спогади Семена Чев’юка, мешканця села Усть-Путила, записано у книзі "Буковина і буковинці").
Ярослав Волощук