Діставатися обійстя 81-річної Аглаї Чорнолюк, яка мешкає у с. Давидівка на Сторожинеччині, непросто. Її хата розташована на хуторі Старий Зруб – на горбі біля лісу. Однак варто було у селі сказати, що шукаємо Аглаїцку, як селяни радісно спрямовували нас у потрібний бік: "Знаємо, аякже, це та, яка трактор має!"
Вдома Аглаї Георгіївни не було. Чекаємо біля воріт. На протилежному боці дороги якась жінка припинає корову. Помітила незнайомий автомобіль і рвучко рушила до нас. Виявилося, що це господиня. Виглядає вона на добрі десять років молодшою.
– Чоловік у стодолі порається біля врожаю, а я корову на пасовище вигнала, нехай пасеться, – почала розповідати. – Маю чотири корови і телицю.
– Чи не забагато? Дехто й одну не може утримувати!
– Це ті, хто не хоче працювати. Я давно переконалася: якщо рано прокидаєшся, побігаєш біля худоби так, що не один піт зійде, то жодна слабість тебе не візьме. Та й прибуток є. Молоко здаю, й у місяць виходить тисяча-півтори гривень. У вихідні молоко не приймають, тож я роблю масло, сир, сметану. Біля худоби треба добре поратися, щоби щось було. Мій старший син Микола теж нещодавно придбав корову, вже другу. Коли була молодою, то й сім-вісім одиниць худоби було в стайні.
Їздила би трактором, але є сини та онуки
– Кажуть, ви навіть трактор маєте?
– Купила років десять тому. Дорогувато заплатила, але не шкодую: техніка ця в селі потрібна. І собі землю пораєш, і людям. Тим паче, що придбала й різний інвентар. Коли ставила його на технічний облік, у службі дивувалися, мовляв, невже ви, бабусю, будете трактором керувати. Я навчилася би, не важка справа, але є сини та онуки – нехай працюють. Жартувала до них, мовляв, половину заробленого віддаватимете мені. А робити є біля чого: маємо майже п’ять гектарів угідь.
Разом з Аглаєю Георгіївною йдемо дивитися на її "залізного коня". Це недалеко, за якихось сто метрів від її обійстя, – біля хати її старшого сина Миколи. Бабуся сміливо вилізла на трактор, почала розповідати про його технічні можливості, ознайомила нас із причіпним інвентарем. Каже, що якби була молодшою, залюбки гайнула би в поле. Бо змалку привчили її до роботи. А народилася Аглая Чорнолюк у багатодітній родині під час Другої світової війни. Жила сім’я аж біля Болгарії, на території Румунії. Нині має родичів у цій країні, а ще в Америці.
Вишила тричі одяг "на смерть" – весь роздарувала
Замолоду жінці наворожили, що житиме вона до 70 років. Аглая Георгіївна навіть вишила собі "на смерть" одяг. Але він не знадобився. Той одяг Чорнолюк подарувала племінниці. Потім вишила ще два, які теж роздарувала. Вдома у неї багато вишиванок: сорочок, кептариків, килимків, подушок. Дарує їх дітям та онукам. Найстарша дочка Арестія мешкає у рідному селі, має сімох дітей, Сільвія – у Банилові-Підгірному, Марія – у Сторожинці. Неподалік від батьків мешкають і сини Микола та Михайло. Вони копають людям криниці. Тепер у Аглаї Георгіївни та Дмитра Костянтиновича 19 онуків та 23 правнуків. За життя подружжя Чорнолюків тричі переробляло хату, допомогло придбати будинки трьом дітям, роздарувало їм 13 корів.
– Чоловік мій теж із багатодітної сім’ї. Був остарбайтером, працював на залізниці, в шахті, у лісі, – розповідає Аглая Георгіївна. – Підірвав здоров’я на тих роботах і кілька років тому тяжко захворів. Казали лікарі, що хвороба загострюватиметься. По радіо почула, що рекламують масажне лікувальне ліжко. Поїхала до Чернівців, пройшла кілька процедур, почала почуватися краще. Хоча й дороге, але купила його. Нині мій старий добре почувається, порається біля хати. Гроші грошима, а здоров’я важливіше. І про вічне треба думати, бо без Бога ні до порога. Читаю Слово Боже у кожну вільну хвилину. Але лише читати замало. Треба ще й виконувати те, що там написано. Той Закон Божий і веде мене у житті.
