Нині у багатьох викликають подив ті, хто ніколи не ходив до школи. Але людей, які не мають початкової освіти, та неписьменних на Буковині понад шість відсотків.
Кореспондент "МБ" з’ясовувала, як їм живеться у теперішньому інформаційному світі.
"Дехто досі не вміє розписатися"
"Навіщо тобі та школа? Ти що, збираєшся заміж за панотця?" Так реагували на бажання Параски Токарюк навчатися її односельчани. Батьки також не наполягали – працювали у наймах і не мали навіть у що взути малу Параску.
– У мене були тільки одні "святошні" черевички, – зізнається 78-річна сторожинчанка. – Але їх одягала нечасто, щоби не зносити…
Параска Петрівна працювала в людей із шести років. Пасла худобу, мила посуд, обробляла город. Своєї ж оселі не мала, бо батьки були не місцеві.
– Коли була малою, багато хто у селі не ходив до школи, – розповідає Параска Петрівна. – Одні, як я, працювали і не мали на навчання ні грошей, ні часу. Інші – багатші – ходили шість-сім років у один клас і згодом кидали навчання. Дехто з них досі не вміє розписатися…
На відміну від них, Параска Токарюк вміє не тільки поставити підпис, але й читати, писати та рахувати. Але цього вона навчилася не в школі, а у синів господарів, де працювала.
– Вони вчили мене, малу, розрізняти літери та слова по Біблії, – говорить жінка. – А письмо я вивчила вже у 15-річному віці, коли отримала лист від хлопця. Не змігши прочитати (бо знала тільки друковані літери), понесла його до знайомих дівчат. Ті прочитали (кожна на свій лад), а потім розтеревенили у селі, що у мене є парубок. Відтоді заприсяглася: навчуся писати і читати, щоби ніхто не втручався у моє життя.
Згодом наука знадобилася Парасці Петрівні у колгоспі, де їй доручили здійснювати підрахунки зданого молока та спеченого хліба.
– Гроші добре рахувала, – жартує Параска Токарюк. – Навіть мій покійний чоловік, який працював фельдшером, рахуючи щось, наперед просив мене додати числа, а потім сам звіряв. Майже завжди все сходилося.
– Багато втратила через те, що не ходила до школи, – зізнається Параска Петрівна. – Якщо здобула би хоч якусь освіту, то, можливо, не так важко працювала би протягом життя…
Зараз на столику в кімнаті Параски Петрівни лежать газети та книжки.
– Люблю читати художні та історичні книжки, – зауважує жінка. – Інколи прокидаюся о 02.00 і беруся за книжку. І сама беру активну участь у громадському житті, бо є заступником голови районного товариства політв’язнів та репресованих.
"Мрію, щоби донька отримала вищу освіту"
Не навчався у школі й 22-річний мешканець Зрубу-Комарівського Руслан Гашпан. Щоправда, на те у нього інша причина.
– До 13 років часто хворів, – розповідає Руслан. – Турбували легені. Хотів ходити до школи, але не мав можливості. Тим більше, що крім мене батьки виховували ще сімох дітей. Усі вони, щоправда, навчалися у школі.
Руслана ніхто не вчив писати та читати. Хлопець вміє тільки розписатися. Це вміння йому згодом знадобилося, коли отримував паспорт та свідоцтво про шлюб.
– Одружився, коли мені виповнилося 18 років, – розповідає Руслан. – Хоч моя дружина Олена й навчалася у школі, але нормально поставилася до того, що я неписьменний.
Із 17 років Руслан почав підробляти. Працював у колгоспі, згодом – різноробом.
Нині чоловік безробітний. Усі сили спрямував на виховання трирічної донечки Люби. Каже, що обов’язково віддасть її до школи:
– Мрію, щоби донька отримала вищу освіту і чогось досягла в житті. Того, чого не зумів я…
Олеся ДЛУЖАНСЬКА
