«Немає опозиції політиків, а є опозиція громадян»

Під час перебування письменника Юрія Андруховича у Чернівцях на Міжнародному поетичному фестивалі "Meridian Сzernowitz" кореспондент "МБ" скористалася нагодою, щоби запитати, чи боїться він співробітників СБУ з приводу нещодавньої скандальної публікації у німецькій газеті Frankfurter Allgemeine Zeitung з перифразом про сновидіння, у якому він зі снайперської гвинтівки цілиться у високопосадовця – "добру мішень – велику й вайлувату", про бачення політичної ситуації та творчі плани.

"Яку би відповідь не сформулював, вона буде для СБУ керівництвом до дії, – каже письменник. – Якщо скажу, що не боюся, вони прийдуть, бо цим їх принижу. А якщо скажу, що боюся, то цим принижу себе".

"Компартійна номенклатура стала верхівкою Партії регіонів"

– Чи знаходите однодумців у висловлюваннях про відокремлення Донбасу та Криму?

– Відокремлення Донбасу – це спрощене формулювання. Моя ідея була трохи складнішою. Вона полягала у тому, що ці люди наступного разу – у випадку української влади – повинні визначитися, чи хочуть бути в Україні, чи ні. Припускаю, що більшість проголосує, щоби бути з Україною. І про жодне відокремлення не йтиметься. Але у моїх висловлюваннях не йшлося про те, що це люди другого сорту, що я їх не люблю або хочу бути без них. Насправді йдеться про те, щоби ці люди знайшли себе в Україні. А вони не тільки не знайшли себе, а ще й цією країною керують із якогось Радянського Союзу. Після 1991 року Україна змінювалася. Хоч повільно, але вона переставала бути "совком". Але виявилося, що є регіон, у якому "совок" не закінчувався. Там взагалі нічого не відбулося, за винятком того, що компартійна номенклатура стала верхівкою Партії регіонів. Просто змінили назву партії, а мислення у людей, яке було, таке і залишилося. Це найбільш відсталий та проблемний регіон для країни. І раптом він стає владним.

– Ющенку не вдалося об’єднати країну. А нинішній опозиції вдасться?

– Не знаю, хто серед наших політиків творить опозицію. Якщо Тимошенко хоче бути лідером об’єднаної опозиції, їй потрібно діяти чесно. Але чи може вона діяти чесно? Сумніваюся. Я би проголосував за її політичну силу тільки тому, що вона об’єктивно протистоїть Януковичу. Але я не настільки наївний, щоби не бачити у її політичній силі людей з того самого поля. Інколи взагалі немає підстав говорити про існування опозиції серед політиків. Є опозиція в українському суспільстві. Це опозиція громадян.

"Хлопці
з найвідсталішого регіону хочуть залізти у всі ніші"

– Із якими часами зараз можна порівнювати Україну – періодом пізнього Кучми чи брежнєвським?

– Із брежнєвським. Наведу приклад. Мій син народився 1986 року – це був пізній "совок". До школи він ходив у незалежній Україні. Тоді я як громадянин був задоволений, як йому викладають історію. Зараз син працює журналістом на обласному радіо у Івано-Франківську. Мені довелося трохи працювати у газеті "Прикарпатська правда" ще за часів комуни. Там я виконував технічні функції, але знаю, як та "машина" працювала. Тепер бачу, що та "машина" повертається. Мій син стоїть перед вибором: або звільнятися, або йти всупереч своїм переконанням. Такого не було за Кучми. Який би найгірший варіант Кучми ми не взяли, то була відносно вільна країна. Залишалися ніші, куди свідомо не лізли. А тепер ці хлопці з найвідсталішого регіону хочуть залізти у всі ніші. Це специфіка "донецьких" – усе або нічого.

– Що робитимуть ті, хто не захоче піддаватися такій "системі"?

– Не відкидаю найжорсткіших варіантів навіть із перебазуванням центрів з видання літератури й періодики за межі України. За часів Радянського Союзу ми здобули у цьому досвід. Але поки що такі думки – у площині фантазій. Однак "гавкати" поки що можемо. Тому необхідності втікати не бачу.

– Ви готові вести дисидентське життя?

– Дисидентське – так, емігрантське – не знаю. Є багато особистих причин. Куди мені подітися від мами, якій 70 років? Можлива ситуація, коли перебування в Україні стане небезпечним не для мене особисто, а для сім’ї. Але підстав говорити про це поки що немає.

На Заході кажуть: "Попередні
були злодіями, а ці – бандити"

– Ви часто буваєте у Німеччині. Як у Європі сприймають нову українську владу?

– Вони були втомлені і Ющенком, і Тимошенко. Були втомлені тим, що країна, на яку покладали певні надії, розчаровує. Тому, можливо, багато хто у Європі задоволений, що до влади прийшли "конкретні пацани", із якими можна домовлятися. Ось що казали на Заході з приводу бійки у Верховній Раді під час ратифікації Харківських угод: "Попередні були злодіями, а ці – бандити". Україна після 2004 року була дуже незручним викликом для Європейського Союзу – не для громадськості, а для чиновників. ЄС створили на базі ідеалістичних принципів, які максимально наповнили прагматичними. Тобто якого розміру має бути клітка для півня чи індика. А база – ідеалістична. Йдеться про свободу, державу, рівність, соціальну справедливість. Помаранчева революція вдарила по цій базі. Вона продемонструвала, що люди готові вийти і тижнями стояти на холоді, ризикувати життям, якщо пустять танки, – не за розмір клітки для індика, а за те, щоби добитися європейської базовості. У Європі цього злякалися, адже викреслена зі списку країн Україна раптом стає на перше місце. Євродемократам потрібно було зробити вибір між своєю комфортністю та українським викликом. Перемогла комфортність. Зараз є хлопець, який жодним словом не згадує про Євросоюз, а морочить голови усім тим, що візи скасують. А насправді єдине, що він може зробити, – запевнити ЄС, що газ постачатимуть.

– Як довго чиновницька верхівка Європи буде заплющувати очі на все це?

– А навіщо їм заплющувати очі? Вони – догматики права. Що каже право? Янукович не прийшов до влади внаслідок військового путчу чи розстрілу половини країни, а чесно – у результаті виборів, які вони вважають чесними. Хоча могли бути і певні фальшування, які їхні спостерігачі не "просікли", бо сиділи у київських ресторанах і отримували зведення з дільниць телефонами. З багатьма розмовляв: "Чому ви не ставите на місце?" Вони кажуть, що не хочуть відсікти нам європейські перспективи. Нехай Янукович буде інструментом у цьому напрямку. Але нам в Україні потрібно апелювати до них – ловити владу за руку, коли вона чинить речі, які у Європі не прийняті.

"Можу день сидіти за комп’ютером над двома реченнями"

– Відійдемо від політики. Ви згадали про книжку. Чого вона стосується?

– Це була моя ідея-фікс з давніх часів написати книжку у формі словника чи енциклопедії. Я об’їздив місто за містом, країну за країною. Міста вже складаються в абетку, гадаю, на кожну літеру знайду місто. Тексти різні за обсягом. Про Київ, Берлін, Москву – десь по 30 сторінок. А є швейцарське місто Аарау чи шведське Істад, про які – по три речення. Десь це виходить як поезія у прозі, десь – як блог у Facebook, а десь як філософське есе. Мені сподобалося писати не кваплячись. Можу увесь день просидіти за комп’ютером і бути задоволеним із того, що вийшло два речення. Десь до Нового року мушу дописати. Мені зі 111 залишилось 14 міст. Залишились "блокбастери" – Львів, Прага й Нью-Йорк. Коли допишу, мені потрібно буде на півроку забути про книгу, потім повернутися і знову перечитати. Гадаю, під кінець 2011 року книга з’явиться.

– Чернівці входять до списку цих міст?

– Про Чернівці буде компліментарно, бо я їх справді люблю. До Чернівців приїжджаю на декілька днів, але завжди знаходжу тут приємне людське спілкування.

– На що витрачаєте гонорари?

– Найвищими моїми письменницькими матеріальними здобутками були не гонорари, а кілька літературних премій. Те, що я знаний, популярний письменник, не позначається на продажах книжок. Якщо сумарно скласти усі наклади проданих моїх книжок, то, може, сто тисяч набереться. Готовий багато витрачати на колекціонування музики та на те, щоби слухати її на максимально якісній апаратурі.

– Як дідусь багато часу приділяєте вихованню онуки?

– Я не зразковий дідусь. На прогулянку з онукою окремо ще не ходив ніколи. Але ми, так би мовити, симпатизуємо одне одному.
Ольга ГНІДАН