Нещодавно художник-оформлювач музично-драматичного театру ім. О. Кобилянської Петро Магратій отримав звання заслуженого працівника культури. За 35 років він оформив понад двісті сцен до вистав, виступів відомих співаків тощо.
Із Петром Назаровичем ми зустрілися у майстерні муздрамтеатру, де готують декорації та шиють сценічне вбрання. У художника забинтований палець. "Поранив, коли вирізав одну деталь із дерева, – зізнався чоловік. – Під час роботи всіляке трапляється. Ким я тільки не був у нашому театрі! І завідувачем художньо-декоративного цеху, і завідувачем художньо-постановочної частини, і головним художником-оформлювачем, навіть заступником директора".
Петро Магратій родом із Кіровоградщини. Закінчив Одеське театральне училище за спеціальністю "художник-бутафор із правом постановки вистав". Запрошували головним художником-оформлювачем до Донецького оперного театру. А він поїхав до Чернівців разом із дружиною Раїсою, яка отримала сюди спрямування після закінчення інституту. "Після приїзду пішов подивитися до театру, – пригадує Петро Назарович. – Дізнавшись, хто я за спеціальністю, там одразу ж запропонували мені роботу".
"Не спав уночі, обмірковуючи оформлення вистави"
– Праця художника-оформлювача – дуже важка і нервова, – зізнається Петро Назарович. – Актори хочуть виглядати на сцені якнайкраще. А я повинен достеменно відтворити події, описані у виставі. Найважче було працювати з приїжджими маститими режисерами. Я кажу одне, а вони роблять зовсім інше. Хоча зазвичай ми знаходили спільну мову, і вони прислухалися до моєї думки. Після ознайомлення з п’єсою я продумував усе до дрібниць: як виглядатиме сцена при світлі та в напівтемряві, які предмети побуту використати, які меблі де стоятимуть, у що будуть одягнуті артисти. Це як кадри у фільмі. Траплялося, що не виходило з першого разу, доводилося переробляти.
Сцену потрібно відчувати, як кохану жінку. Вона – наче живий організм. Щоразу заходив сюди, мовби до рідної хати, де все повинно мати своє місце. При цьому декорації не мали затіняти артиста, а доповнювати його роль. Доводилося навіть меблі самотужки виготовляти, бо тоді в магазинах їх не було. Костюми власноруч шили для артистів. На оформлення однієї вистави могло піти 20-30 кубів лісу і 500 метрів тканини. Часто не спав уночі, обмірковуючи оформлення якоїсь складної вистави. А під час прем’єри місця собі не знаходив – так хвилювався. Адже коли відкривається завіса, глядач спочатку бачить сцену, яку оформляв художник. І з реакції залу одразу ж відчуваєш, добре чи погано ти це зробив. Якщо починають аплодувати – ніби гора з плечей звалюється. Перші оплески – це завжди для художника.
"Мав скандал із приводу жовто-блакитних кольорів"
Петро Магратій пригадує, як оформляв сцену до вистави Григорія Горіна "Поминальна молитва" за мотивами творів єврейського письменника Шолом-Алейхема. "Я по-філософськи підійшов до оформлення цієї постановки, – каже художник. – Адже єврейський народ завжди зазнавав гонінь. Тому на афіші я зобразив символічне родинне дерево єврейського народу, яке виривають із корінням і викидають у космічний простір. А на сцені зробив декорації зі старих сірих дощок. Це ніби життя євреїв, яких століттями зривало з місця і несло невідомо куди. Чимало глядачів правильно зрозуміли мою ідею. Хоча деяким місцевим євреям це не дуже сподобалося. Їм здалося, ніби я оголив перед усіма їхній внутрішній світ, який вони намагаються приховати".
– Раніше люди часто ходили до нашого театру, який належав до трійки найкращих в Україні, – запевнив Петро Назарович. – Це було справжнє свято. Чоловіки одягали костюми й краватки, жінки – вечірні сукні, в дощ та сніг перевзувалися в туфлі. Квитки купували заздалегідь. Під час прем’єри завжди був аншлаг. Щоправда, весь репертуар та ескізи узгоджувалися в управлінні культури з участю працівників обком у партії. Хоча ми ставили багато вистав українських класиків. Та до репертуару обов’язково включали патріотичні вистави, де згадувалися класики марксизму-ленінізму. Тоді було чимало заборон. Не дай Боже було поєднати кольори українського прапора. Якось із цього приводу я мав великий скандал. Оформляв у театрі сцену до Дня Конституції. Без будь-якої задньої думки вирішив зробити квіти й стрічки жовто-блакитних кольорів. В управлінні культури не звернули на це увагу. А за півгодини до початку свята до зали заходить перший секретар обкому партії – червоніє, а потім аж синіє від злості. Починає кричати: "Ви що тут розвели бандерівщину!" Я аж присів від страху. За лічені хвилини жовтий колір перефарбували в оранжевий. На щастя, все закінчилося добре.
Петра Магратія неодноразово запрошували на роботу інші відомі театри – Київський академічний театр імені Лесі Українки та Львівський імені Марії Заньковецької. Та він щоразу відмовлявся. Уже звик до Чернівців і ніколи не почувався тут чужим "східняком".
Після виходу на пенсію Петро Назарович пішов із театру – вирішив трохи відпочити. Але витримав лише рік і знову повернувся. "Я сумував за театром, якому віддав усе своє життя. Днював і ночував тут. Не мав ні відпочинку, ні свят. Хоча не заробив великих грошей. Зате займався улюбленою справою. І якби довелося почати все спочатку, знову прийшов би до театру", – каже наприкінці розмови Петро Магратій.
Надія БУДНА
