«Мрію отримати титул «сніговий барс»

Чернівецький альпініст-любитель Віталій Чинчик, який працює начальником управління земельних ресурсів мерії, отримав диплом за участь в експедиції сходження на одну з найвищих вершин колишнього Союзу – пік Леніна на Памірі та зйомки в документальному фільмі "Висота", який посів одне з призових місць на престижному кінофестивалі "Відкрий Україну". Його можна буде побачити на одному з чернівецьких телеканалів під час цьогорічного святкування Дня міста.

В оператора замерзла крута камера

Фільм "Висота" зняв один з учасників експедиції – професійний оператор Руслан Ганущак з Івано-Франківська.

– Ми звільнили його від усіх господарських справ, – розповів Віталій Чинчик. – Руслан бігав усюди з камерою і знімав усе, що бачив. Йому, напевно, було найважче. Бо треба було не лише підніматися на вершину, а ще й знімати наш підйом. І це при тому, що неможливо було ні на секунду витягнути руку з рукавиці, бо можна вмить обморозити пальці. На жаль, на висоті понад шість тисяч метрів в оператора замерзла крута японська камера. Тому він не зміг зняти найбільш екстремальні кадри останнього штурму. З відчаю Руслан ледь не плакав. Це справді був би рідкісний матеріал. На щастя, виручили вітчизняні фотоапарати "Смена", яким морози виявилися не страшні. Тому нам вдалося зняти наше сходження на вершину. Ми брали інтерв’ю у французів, німців та поляків, які підіймалися разом із нами. У фільмі показано місто Ош, де нещодавно відбувся трагічний міжнаціональний конфлікт між киргизами та узбеками. Перед базаром, де ми купували продукти, добре видно великий плакат "Миру – мир", який залишився з радянських часів. А вже пізніше у теленовинах я бачив, як його пробили кулями. Боляче було дивитися на спалені будинки, трупи, біженців. Нам же ще пощастило побачити мирне життя.

– Усі члени нашої команди, крім одного чоловіка, який раптово захворів, піднялися на вершину, – запевнив пан Віталій. – Пік Леніна знаходиться на Памірі. Його висота – 7134 метри. Це один із чотирьох "семитисячників" колишнього Союзу. Хто підіймається на всі вершини, отримує звання "сніговий барс". Я теж мрію підкорити їх і отримати цей титул. Наше підняття ми присвятили 600-річчю Чернівців і 80-річчю з дня першого підкорення цієї вершини. На пік Леніна ми винесли прапор Чернівців із гербом міста і розгорнули його там. Якби не мерія і спонсори, ця подорож навряд чи відбулася б.

35-кілограмові рюкзаки несли самі

Біля підніжжя вершини є міжнародний альпіністський табір, але перебування в ньому дуже дороге. Тому чернівецькі альпіністи розклали свої намети. "На сьогодні альпінізм – надзвичайно дороге задоволення, – запевнив Віталій Чинчик. – Адже за інструктора потрібно заплатити до трьох тисяч євро, тому ми відмовилися від нього. За те, щоби підвезли вантаж, теж треба платити чималі гроші. Оцінюється кожен кілограм на певному етапі сходження. Скажімо, внизу, якщо вантаж везтимуть на коні чи ослику, один кілограм коштуватиме від чотирьох до восьми євро. Чим вище підійматися – тим дорожче. Від трьох до чотирьох тисяч метрів за один кілограм уже доведеться заплатити 20-25 євро. Отож один рюкзак вагою 30-35 кілограмів коштуватиме до тисячі євро. Таких грошей у нас не було. Тому довелося нести рюкзаки самим. І нічого не викинеш. Ні мотузки, ні карабіни, ні теплий одяг, ні палатки, ні спальний мішок, бо від цього залежить твоє життя. На нас здивовано дивилися французи та німці, чий вантаж доставляли носильники. А ми спостерігали за ними із заздрістю – хотілося теж відчути себе "білими людьми". Проте у нас було таке велике бажання підкорити вершину, що й рюкзак здавався не важким".

На вітрі було
до 40 градусів морозу

Із чернівецької команди на вершину піднялися п’ятеро альпіністів. Із французької – цього не зміг зробити жоден. Із восьми німців піднялися троє.

– У фільмі "Висота" видно, як нам було важко підійматися, – каже альпініст. – Часто зупинялися на відпочинок, бо треба було акліматизуватися до перепадів тиску. Інакше може розпочатися гірська хвороба. Її наслідки можуть бути дуже трагічними, навіть закінчитися смертю. Так трапилося із двома членами команди із Сирії, які померли від серцевого нападу. У фільмі є досить сумні епізоди. За 80 років підкорення піка Леніна тут трапилося чимало трагедій. У 1970-х роках замерзла вся жіноча олімпійська збірна Союзу, яка не змогла спуститися вниз через шквальний вітер. Ми побували на їхніх могилах. Капітан цієї команди – українка. Ми брали інтерв’ю в її чоловіка та доньки. Нам пощастило зустрітися з ними, бо вони приїжджають сюди лише раз у десять років. А 1994 року під час землетрусу тут 46 осіб накрило сніговою лавиною – всі загинули. До п’яти тисяч метрів можна побачити таблички різними мовами з іменами тих, хто загинув. Вище – вже не можна їх до чогось прибити чи прикріпити. Тому на тих місцях, де трапилася трагедія, слов’яни ставлять хрести, а іноземці забивають у сніг альпіністську лопату. Навіть на самій вершині стоїть пам’ятний знак. За часів Союзу для експерименту на пік Леніна висадили військовий десант. Таким чином хотіли перевірити, чи зможуть наші солдати воювати на такій висоті. Це була безглузда ідея, бо на висоті сім тисяч метрів не може воювати ніхто, адже там не вистачає повітря. Внаслідок цього весь десант загинув.

Після шести тисяч метрів кожен крок давався альпіністам надзвичайно важко. У команді була одна дівчина – Наталя Волошина, яка теж дійшла до вершини. Дивлячись, як ця тендітна жінка мужньо долає всі перешкоди, нам було соромно скаржитися на труднощі.

– Ми були одягнуті в термобілизну, теплі пухові куртки, взуті в спеціальні альпіністські чоботи відомих закордонних фірм, які не промокали і підтримували відповідну температуру, – розповів Віталій Васильович. – Спальний мішок теж повинен витримувати температуру до 35 градусів морозу, інакше можна серйозно застудитися. Так трапилося з французами і німцями, які розклали палатки поруч із нами. Через стінку було чути, як вони безперервно кашляли. Зрозуміло, їм довелося повернутися. Ми були повністю закутані, навіть обличчя, проте сніжинки залітали крізь отвори окулярів. Тому здавалося, що в очі насипали піску. На висоті сім тисяч метрів ми почали відчувати нестачу кисню. У зарубіжних фільмах часто показують, як горами бігають Сталлоне чи Шварценеггер. Насправді це казочка для дітей. На такій висоті людський організм працює лише на 25 відсотків. Ми робили сім-вісім кроків і зупинялися, щоби вдихнути повітря. На вершині були майже годину. Трохи відпочили, зробили фото. Найбільше вразила справді "мертва" тиша – ніби в перший день створення світу. Коли зійшло сонце, здалося, що ми на небі або в космосі. Такого внизу – на землі – не відчуєш.

– У хвилини підйому забуваєш про всі життєві клопоти, все фокусується на вершині, – запевнив альпініст. – Для мене це емоційний відпочинок. Це не передати словами. Це треба пережити і відчути самому.
Надія БУДНА