Володимир Старик,
голова товариства "Український Народний Дім в Чернівцях"
Що означає для кожного з нас День незалежності? Перше, що спадає на думку – вихідний день, військовий парад, святковий концерт чи феєрверк. І в цьому є частка правди. Але, на мою думку, для кожного громадянина України День незалежності має насамперед стати днем іспиту власного сумління, днем роздумів про долю своєї Батьківщини.
Успішно скласти свій іспит сумління перед Україною та причаститися духом її свободи – найважливішою складовою нашої незалежності – можуть не лише учасники визвольних змагань 1940-1950 років та дисидентського руху 1950-1980 років, а й всі ті громадяни України, які впродовж усього періоду поневолення відстоювали свою національну, культурну та релігійну ідентичність наперекір наказам комуністичної влади. Для мільйонів таких українців-патріотів День незалежності завжди буде найбільшим святом, що символізує здійснення їхніх найсокровенніших прагнень.
Однак, на жаль, мільйони інших громадян України досі не наважуються відверто відповісти на просте запитання – якщо ми святкуємо День незалежності, то залежності від кого ж нам довелося позбуватися 19 років тому? Бо якщо вони, врешті-решт, визнають, що Україна 24 серпня 1991 року здобула незалежність від колоніальної імперії під назвою СРСР, то постануть перед ще важчим запитанням – а яку роль відігравали вони в тій імперії? Для "псевдоукраїнців" День незалежності є щорічним нагадуванням про власні гріхи та злочини, вчинені проти українського народу, тож марно чекати від них вияву якихось патріотичних почуттів.
На здоровий глузд, противники української незалежності мали би покаятися в гріхах супроти України та її народу та пройти люстрацію, перш ніж отримати право українського громадянства та можливість стати до керма української держави. На жаль, нині каяття вимагають від борців за волю України, а деякі високопоставлені державні службовці мають нахабство заявляти про неможливість вшанування будь-кого з тих, хто боровся проти СРСР – тобто за державну самостійність України. Разюче дискримінуються в юридичному статусі та соціальному забезпеченні ветерани українських визвольних змагань порівняно з їхніми "колегами"-енкаведистами, винними у масових злочинах не лише проти українського, але й кримськотатарського, румунського, польського, німецького мирного населення України. Колишні секретарі та інструктори незчисленних райкомів, міськкомів, обкомів та центральних органів КПСС, які впродовж десятиліть боролися із самою ідеєю самостійності української держави, отримують від цієї ж держави щомісячні пенсії 5-10 тисяч гривень, тоді як молоді державні службовці, від результатів діяльності яких залежить добробут української держави, отримують жалюгідні 800-1000 гривень на місяць.
Тож святкування 19-ї річниці незалежності України не повинно стати для нас приводом для самозаспокоєння. Колишня московська метрополія та її агенти впливу в нашій державі, намагаючись відновити імперський статус Росії, всі ці роки ведуть невщухаючу політичну, економічну, інформаційну та культурну війну проти України та її незалежності. І найбільшим пріоритетом у цій війні для ворогів України є не захоплення територій чи газових трубопроводів, а тотальне знищення української національної ідентичності – все решта, як вважають у Москві, додасться автоматично. Московський посол у Києві Зурабов публічно заявляє, що немає окремої відмінної від російської української нації, московський патріарх Кирило щорічно вояжує українськими землями, проголошуючи їх складовою частиною буцімто "єдіного руского міра". Московські підспівувачі в Верховній Раді та в Уряді України, а також у регіональних органах влади ведуть щоденний наступ на позиції української мови й української культури, з усіх сил намагаючись побудувати Україну без українців і не для українців.
І все ж війна Росії з українством, що виявила свою неефективність впродовж останніх двох століть у Російській імперії і в СРСР, не має шансів бути успішною вже в незалежній Україні. Наслідком цієї війни не є присвоєння високої російської культури українцями чи усвідомлення ними своєї тотожності з хохломськими чи тульськими селянами, а зомбування населення України імперською ностальгією, панування суржику та російського мату на вулицях наших міст. Українська культура, незважаючи на несприятливі умови свого розвитку, цілком спроможна витримати натиск цієї навали бездуховності, а набагато вищий рівень життя звичайних людей в україномовних регіонах порівняно з регіонами російськомовними є додатковим аргументом на підтримку концепції української України.
Водночас пам’ятаємо, що єдиний надійний захист нашої землі від поглинання агресивним північним сусідом – українська культура, – у свою чергу, потребує нашої щоденної підтримки. Наш опір русифікації України повинен мати виважений і впертий характер, змушуючи чиновників звертатися до нас державною мовою, ігноруючи нахабних північних культуртрегерів та бойкотуючи штамповані ними твори. Поставмо собі за принцип споживати тільки той культурний продукт, який створено з урахуванням інтересів та духовних потреб громадян України, плекає українські традиції та матеріально підтримує українських митців. Хай кожен із нас візьме собі за звичку щодня купити українську газету, щотижня – український журнал, щомісяця – українську книжку, не забуваючи відвідувати час від часу українські вистави, концерти чи кінофільми. Нас – десятки мільйонів, і ми спроможні витворити потужне культурне середовище та створити культурні цінності, гідні великої європейської нації.
Володимир Старик
Автор численних публікацій з буковинської проблематики; монографій "Буковинський курінь 1918-1941-1944. В боях за українську державність", "Бажаємо до України", "Від Сараєва до Парижа. Буковинський Interregnum 1914-1921", "Змагання за українську державність на Буковині (1914-1921 рр.)".
1989 року був ініціатором створення Народного Руху за Перебудову в Чернівецькій області, редактором і видавцем нелегальної газети НРУ "Буковинський вісник" (тираж 3000 примірників друкувався у Вільнюсі).
