«Плачу за кожною дитиною, коли прощаюся з нею»

Жанна Янчук працює у дитячому притулку служби у справах дітей облдержадміністрації уже шість років, а з 2008-го очолює його.

У середньому тут буває до 30 дітей. Їх вилучають із неблагополучних сімей, приводять із вулиці. Вихованці часто називають Жанну Степанівну мамою. "Отримую задоволення від своєї роботи, – заявила молода жінка при зустрічі з кореспондентом "МБ". – Почуваюся на своєму місці. Тому навіть не думаю змінювати роботу, хоча вона і нелегка".

"Цих дітей потрібно дуже любити"

Коли ми з Жанною Степанівною увійшли до ігрової кімнати, до неї кинулися дівчатка та хлопчики, почали обіймати. Вона гладила їх по голівках, цілувала. "Цих дітей потрібно дуже любити, – сказала, щасливо усміхаючись від напливу почуттів. – Щоби працювати у нашому закладі, потрібні безмежні любов і доброта, велике терпіння та розуміння. Кожному треба приділити хоча би краплинку уваги. Когось погладити по голівці, когось поцілувати, когось запитати про справи, когось заспокоїти. Інколи потрібно поговорити серйозно, пожурити. До нас потрапляють діти, яких виховувала вулиця, навіть якщо у них були батьки. Але кожного з них можна повернути до повноцінного життя. Головне – не засуджувати їхню поведінку, не соромити, а зрозуміти. І вселити надію, що в майбутньому в них усе буде добре. Плачу за кожною дитиною, коли прощаюся з нею. Найбільше тужу, коли відправляю їх до інтернату. А за тих, кого вдається влаштувати в сім’ю, радію".

Жанна Янчук закінчила фізичний факультет Чернівецького національного університету. Десять років викладала фізику у школі №32, пізніше стала заступником директора. Та коли їй запропонували посаду вихователя-методиста у дитячому притулку, одразу ж погодилася – ні хвилини не роздумувала.

Жанна Степанівна зізнається, що найважче бачити дітей, які тільки з’явилися у притулку. Виглядають жахливо – брудні, у подертому одязі, з педикульозом, голодні.

– Раніше навіть не уявляла, що дитина може бути такою брудною, – каже зітхаючи. – Інколи важко визначити: хвороба це чи просто брудна шкіра. Тому доводиться їх добре відмивати. Брудний, подертий одяг, "із живністю" одразу викидаємо, бо жодній обробці він не підлягає. І треба бачити щасливі очі цих дітей, коли вони одягають новий чистий одяг.

Донечка виросла у притулку

У кожної дитини, яка потрапляє до притулку, – своя трагічна життєва історія. Та бувають такі, які вражають своєю жорстокістю. "За всі роки роботи мені особливо запам’яталися два випадки, – пригадує Жанна Степанівна. – Якось до нас потрапив у вкрай важкому стані п’ятирічний хлопчик Михайлик, якого сильно побив вітчим. Його принесли на руках, бо він не міг ходити, зовсім не розмовляв. (Жінка не може стримати сліз, на деякий час замовкає, – ред.). Я взяла на себе велику відповідальність, приймаючи цю дитину до притулку. І коли згодом Михайлик почав вимовляти перші слова, називати своє ім’я – це була велика радість для всіх наших працівників. Цього хлопчика взяв під опіку отець Михайло Жар, і зараз він почувається дуже добре. Нещодавно до нас потрапила трирічна дівчинка, яка теж не розмовляла, показувала все на пальцях, наче німа. Медики пропонували лікувати її складними препаратами, та я відмовилася. З дитиною почали ретельно працювати наші вихователі, психолог. І вона заговорила! Отож любов теж може лікувати".

П’ятирічна донечка Жанни Степанівни практично виросла у притулку. "Я брала Катю із собою на роботу, коли вона ще була у візочку, – сміється жінка. – Тому притулок став для доньки, як і для мене, другим домом. У сім’ї часто виникають конфлікти через те, що часто затримуюся на роботі до пізнього вечора. Навіть якщо донечка хворіє, залишаю її на маму або чоловіка і біжу до притулку. Бо тут у мене багато дітей. І всі вони – мої".

Жанна Степанівна мріє про дитячий центр соціально-психологічної реабілітації, який давно вже обіцяли створити. Та й досі не знайшли коштів. "Нам затісно у цьому старому приміщенні, яке потребує капітального ремонту, де немає відповідних умов, – скаржиться директор притулку. – Лише на відновлення даху необхідно понад 200 тисяч гривень. У будинку є дві вільні кімнати, які могли би нам дуже знадобитися. Хотілось би відремонтувати харчовий блок, осучаснити дитячий майданчик. Отож нам дуже потрібні спонсори".
Надія Будна