«У хірурга руки повинні бути, як у піаніста»

За тиждень, 20 червня, святкуватимуть день медика. Чимало буковинських лікарів заслуговують шани та доброго слова, один із них – Іван Андронатій.

Хірург-проктолог вищої категорії обласної клінічної лікарні, заслужений лікар України, відмінник охорони здоров’я. На вулиці його часто зупиняють люди, дякують за зцілення, запрошують у гості. У 74 роки Іван Васильович продовжує працювати й робити складні операції. Автор матеріалу теж висловлює щиру вдячність Іванові Васильовичу за повернення до життя.

"Під час операції втоми не відчуваю"

Івана Андронатія пацієнти між собою величають "професором", хоча в нього і немає такого наукового звання. А міг би отримати його за свої унікальні операції. Та було жаль витрачати час на зібрання необхідних документів, поїздки, чиновницькі кабінети, бо за цей час можна було врятувати чиєсь життя. "Я особливо не переймався званнями та нагородами, – зізнається хірург. – Мене цілком задовольняє звання "Заслужений лікар України". Головним для мене завжди був і залишається хворий. А все інше – другорядне".

На запитання, скільки він зробив операцій за 44 роки роботи хірургом, Іван Васильович надовго замислюється: "Ніколи не рахував, тому можу помилитися на декілька сотень. Кожні п’ять років ми подаємо звіт про зроблене. За цей час налічується у середньому 300-400 складних операцій. А за весь період вийде декілька тисяч. Легкі операції я вже навіть не рахую, бо тоді вийде дуже велика цифра. Навіть зараз, якщо не зроблю однієї складної операції на тиждень, почуваюся так, ніби мені чогось не вистачає".

Складні операції тривають шість-сім годин. І весь цей час хірург – на ногах. "Під час операції ніколи не відчуваю втоми, – запевняє Іван Васильович. – Але коли вже виходжу з операційної, то буквально падаю з ніг і почуваюся зовсім розбитим. Траплялося, що по три доби перебував на ногах. І, як не дивно, втоми не відчував. Може, тому, що робота дуже подобалася".

Іван Васильович пам’ятає багатьох своїх пацієнтів, їхні прізвища та імена.
"Кожна серйозна операція залишає відбиток на серці, – каже, зітхаючи. –Пригадую, одного 40-річного чоловіка оперував зо шість разів. Родичі стоять під дверима, плачуть, моляться. Можете уявити мій стан… На щастя, він залишився живий і зараз у нього все добре. Ще одному хворому робив 13 операцій. Навіть не сподівався, що він виживе. А він вижив і нині працює ковалем. Хоча траплялося, що не міг врятувати пацієнта. Таке ніколи не забувається і не минає безслідно".

У дитинстві Іван Андронатій дуже добре малював, тому мріяв стати художником, вступити до ремісничого училища. Та вибір сина не схвалив батько. "Саме батько наполіг на тому, щоби я вступив до медичного училища, – пригадує Іван Васильович. – Якби я став посереднім лікарем, то, може, злився б на нього. Однак я настільки добре оволодів своєю професією, що нічого не боюся в хірургії, тому вдячний батькові. А малювати навчав своїх трьох онучок. Зараз правнучок народився, буду його вчити".

Першу хірургічну практику Іван Васильович пройшов після закінчення медучилища під час служби в армії. 1956 року його відправили до Угорщини, де почався заколот. Там він відслужив два роки. У медсанбаті працював медбратом, був присутній під час операцій. Після закінчення мед­інституту пішов працювати хірургом і вже самостійно робив операції. Тричі практикувався у Москві в інституті проктології. Був присутній під час операцій, які здійснював відомий хірург Федоров, вчився у нього. Зараз без Івана Андронатія у проктологічному відділенні, яке він організував і тривалий час очолював, не проводять жодної складної операції. Він ще також працює у військовому госпіталі.

– Мені ніколи не було страшно за операційним столом, – запевняє Іван Васильович. – Нині хірургам легше працювати, адже можна здійснити певні діагностичні обстеження. А раніше майже все доводилося робити, як мовиться, наосліп і сподіватися лише на свої руки. У хірурга вони повинні бути чутливими, як у піаніста – відчувати найменші нюанси. Можливо, треба мати талант. Хоча я переконаний, що основне – наполеглива щоденна праця.

"Якби не дружина, із мене не вийшло би такого хірурга"

Як зізнався Іван Васильович, своїми успіхами він завдячує сім’ї. З дружиною Вірою Матвіївною минулого року відзначили золотий ювілей подружнього життя. "Якби не Віра, із мене не вийшло би такого хірурга, – обличчя чоловіка світлішає при згадці про дружину. – Вона взяла на себе всі сімейні клопоти. Мене, траплялося, не було вдома по декілька днів – днював і ночував у лікарні. А Віра займалася дітьми та домашнім господарством. І жодного разу не дорікнула мені за це. Віра – моє перше й останнє кохання".

Розслабляється Іван Васильович після важких операційних буднів на дачі. "У нас там немає ні грядок, ні городу, – каже. – Лише сад і багато квітів, у яких кохається дружина. А я люблю косити траву. А ще – читати".
Обидві доньки Івана Васильовича – теж лікарі. Старша Тамара працює в обласній лікарні, молодша Еліна – у військовому госпіталі. "Вони самі обрали собі цю професію, – запевняє Іван Васильович. –Але мене тішить, що вони пішли моїм шляхом". 
Надія БУДНА

Статистика

За даними Головного управління статистики Чернівецької області, у сфері охорони здоров’я та надання соціальної допомоги у квітні було зайнято 21,9 тис. осіб. Це майже кожен шостий працівник економіки області.
Середньомісячна заробітна плата одного штатного працівника сфери охорони здоров’я та надання соціальної допомоги за квітень 2010 року становила 1337 грн.

Працівники сфери охорони здоров’я та надання соціальної допомоги за квітень 2010 року отримали заробітну плату на 18,4% меншу, ніж середній розмір заробітної плати по області, та на 7,4% меншу, ніж середній розмір заробітної плати із цього виду діяльності в Україні.