Нині 44-річна мешканка Путили Світлана БАБІЙ працює у місцевій музичній школі. Каже, що найбільше мріє навчити учнів всього, що знає сама. У роботі жінка досягла успіхів – її вихованці здобувають призові місця на обласних конкурсах та фестивалях.
A шість років тому ніхто не вірив, що Світлана виживе. Згодом їй прогнозували життя в інвалідному візку. Жінці ж вистачило року, щоби встати на ноги і повернутися до повноцінного життя.
...Світлана гостювала у родичів на Чернігівщині. Вона і ще двоє людей їхали на підводі, коли в неї врізалася автівка. Двоє пасажирів залишилося неушкодженими. Світлану ж внаслідок сильного зіткнення викинуло з воза на декілька метрів.
– Нічого, здавалося, не чула, нічого не бачила... Залишилася одна порожнеча, – розповідає.
Отямилася у лікарні і відчула нестерпний головний біль. Лікарі оголосили невтішний діагноз: "Ушкоджено ділянку мозку". В жінки повністю відмовив правий бік тіла. "Не могла поворухнути рукою, ногою, підвестися з ліжка. Не лише кволість у кінцівках не давала жити, а й нестерпний головний біль, – схвильовано пригадує пережите жінка.
– Хвала лікарям, що не дозволили здатися. Зробили операцію та час від часу поміщали мене до барокамери".
Свіжий кисень і рятував. Вже після другого сеансу лікування в барокамері пані Світлана відчула певне полегшення.
– Все життя я жила з музикою. Закінчила Чернівецьке музичне училище за спеціальністю "диригент". Працювала в музичній школі. А тут таке... Навіть рукою поворухнути не могла. А як працювати далі, жити? – розповідає жінка, витираючи сльози.
"Я мала бути з донькою. Тоді й вирішила, що обов’язково ходитиму!"
На голові Світлани і зараз можна намацати глибоку вм’ятину, що залишилася після аварії. А стильна стрижка приховує її.
– Можеш торкнутися голови, – каже Світлана, бере мою руку і прикладає до своєї голови.
Вм’ятина на голові розміром із грецький горіх.
– Часто я перебувала в стані больового шоку. Постійно плакала, – розповідає жінка. – А одного разу впіймала себе на тому, що співаю. І не від радості чи розпачу, а просто так. Пісня допомагала мені забувати про біль. Тож я то плакала, то співала.
Незадовго до аварії Світлану покинув чоловік. Залишалася лише одна надія та втіха – донечка Олександра.
– Але після аварії я була надто кволою, щоби доглядати за малою дитиною. Любила її, та не могла би вберегти... Тож Сашу забрав до себе чоловік, – каже жінка.
Це й стало найбільшим стимулом – не здаватися. "Я мала бути з донькою. Тоді й вирішила, що обов’язково ходитиму!" – каже Світлана.
Диво – результат наполегливих занять
Відтоді й почалося нове життя Світлани Бабій. Головними для неї стали віра в себе, надія на одужання і материнська любов.
– Маю хорошу подругу, – розповідає Світлана. – Вона працює вчителем фізкультури.
Саме подруга Світлани Ольга Мельник і витягнула жінку з інвалідного візка. Ще в інституті Ольга захоплювалася лікувальною фізкультурою. А під час телефонної розмови зі Світланою, коли та була у лікарні, пообіцяла, що допоможе їй вилікуватися.
– Спочатку я скептично поставилася до налаштування подруги, але потім зрозуміла, що все вдасться.
Ольга буквально по міліметру розробляла руку подруги, масажувала її.
– Одного разу, – розповідає Світлана, – вона сказала мені: "Підніми руку!", та я не могла, боялася чи що. Тоді Ольга наказала: "Та візьми хоч мене за руку!". І я інтуїтивно підкорилася – підняла свою вже давно нерухому правицю і доторкнулася до подруги.
Диво сталося – як наслідок наполегливих занять, вправ та масажів. "Я розуміла, що скоро зможу забрати дитину додому. Тим більше у чоловіка за цей час з’явилася інша дружина... Сашу ніхто не примушував робити вибір. Але дівчинка сама вирішила, що житиме зі мною".
Зараз Світлана – молода та гарна жінка. Труднощі не змогли затьмарити її світлої душі.
Каже, що найбільше любить бувати на свіжому повітрі. Це заспокоює, додає наснаги та сил. Зі своїм другим чоловіком Григорієм жінка часто ходить гуляти.
– А ще у вільний час, – розповідає жінка, – багато співаю. – Свого часу саме пісня додала мені сил не здаватися.
Марина КОРПАН
