«Співав навіть у гаремі африканського вождя»

Днями народний артист України, Герой України Дмитро Гнатюк відсвяткував 85-річний ювілей і 65 років творчої діяльності.
"Два кольори", "Рiдна мати моя", "Дивлюсь я на небо", "Нiч яка місячна", "Ясени…" – завдяки Дмитрові Михайловичу ці пісні чули і в Японії, і в африканських країнах.

Народний артист, який народився 1925 року в селі Мамаївці на Кіцманщині, наголошує: "Шлях у мистецтво почався із закоханості в рідну землю, українську пісню і нестримного бажання співати".

Кореспондент "МБ" поспілкувалася з Дмитром Гнатюком по телефону. Артист призначив інтерв’ю на ранок, адже до ночі займається режисурою та викладає у консерваторії.

"Вперше заспівав на танковому заводі"
Вже 22 роки Дмитро Михайлович працює головним режисером у Національному театрі опери та балету імені Тараса Шевченка. Тут його і привітали з ювілеями.

– Гарно святкував: на сцені – відома опера "Аїда", а у залі – найближчі люди, – каже Дмитро Михайлович – Велике щастя – дожити до такого поважного віку і отримати вітання від дорогих серцю людей. А після святкувань час витрачаю на репетиції опери "Пікова дама". А скільки справ у консерваторії! Вчу студентів створювати на сцені музичний образ. Часто бачу людей, яким Бог дав голос, але вони не мають таланту до сценічного перевтілення. Потрібно співати душею.

– Напевно, у цьому секрет вашої творчості. Пісні "Марічка", "Черемшина" так полюбили люди, бо ви їх пропустили через своє серце?

– Справді, це і є мій секрет. Я навіть ніколи не брався виконувати ту пісню, яка не живе у серці. Я співаю лише те, що мені близьке. Люди це відчувають. Щасливий, що такі пісні, як "Марічка" і "Черемшина" були у моєму репертуарі. Об’їздив із ними не лише весь Союз, але і весь світ. А коли гастролював у Японії, то там мені декілька разів замовляли "Черемшину". Японці не знають української мови, але відчувають мелодійність слів, енергетику пісні і душу виконавця.

– Таку силу і енергію вам, напевно, дала буковинська земля...

– Я не людина, яка виросла на асфальті. Я митець із творчої землі, де сонце і трава наповнюють енергією на все життя. Малим босоніж бігав по стерні, по росі, а ранньою весною скидав черевики і йшов по залишках снігу. Для артиста ця енергетика – надзвичайно важлива.

Раз на рік я приїжджаю до рідних Мамаївців. Хати тут не маю, але завжди гостюю у рідної сестри. Планую тут відкрити музей. Щоразу, як приїжджаю до села, пригадую луг біля нашої хати. На ньому я пас худобу. Поруч текла річка Прут. І саме тут я вперше тренував свій голос. Це й була моя перша сцена.

– А перші ваші виступи відбулися на танковому заводі?

– Справді! Мене забрали на війну. Отримав поранення і декілька місяців лежав у госпіталі. Коли мене виписали, поїхав служити на танковий завод в Нижньому Тагілі на Уралі. У той важкий період усе було суворо. Якщо спізнювалися на роботу на кілька хвилин, могли кинути до в’язниці. Але навіть за таких умов за моєї ініціативи українські хлопці створили хор. Усього нас співало майже п’ятсот осіб. Тут відбувалися мої перші виступи. Нас слухав 30-тисячний колектив танкового заводу.

Складав екзамени і спав в альтанці
– Хорошу освіту ви отримали у студії Чернівецького музично-драматичного театру?

– Я потрапив у перший набір цієї студії. Це був 1945 рік. Дуже потоваришував із відомим буковинським театралом Тарасом Рідушем. У студії була одна дівчина, тож нас називали "Студія 15 хлопців і однієї дівчини". Ми навчалися вісім місяців – цей час минув дуже швидко, як одна велика захоплива репетиція.

Важко тоді ми жили: всі 15 хлопців містилися в одній кімнаті гуртожитку неподалік театру. Вкривались гуцульськими ліжниками і ділилися їжею. Коли взимку були морози, спали вдягнені. Але ми були дуже щасливі. Це дуже важлива школа у моєму житті.

– Перед тим, як приїхати навчатися у студії театру, ви вступали на вокальний факультет Київської державної консерваторії...

– Я приїхав складати вступні екзамени і п’ять ночей спав в альтанці на Володимирській гірці. Нечасто про це розповідаю... За ці п’ять днів прожив якесь маленьке життя, знайшов і зрозумів себе. До консерваторії я все-таки вступив і отримав місце у гуртожитку. Але коли жив у тій альтанці, бачив панораму Києва і відчував силу і життя у собі... Я зрозумів, що проведу життя у цьому місті. Я буду співати!

– Вже у студентські роки ви проспівали на сцені Київського оперного театру партію Миколи з "Наталки-Полтавки"...

– Тоді всі корифеї похворіли і мені доручили виконати партію. Чи впорався? За цей виступ 1948 року одержав у подарунок від театру клавір опери з написом: "За блискуче виконання партії Миколи в "Наталці-Полтавці". Потім я отримав й Сталінську стипендію.

– Відомий факт із вашої біографії – ви виступали на ювілеї Сталіна. Про це багато пишуть, а як ви ставитеся до цієї події у вашому житті?

– Я був голодним і босим студентом. Це просто випадок долі. 1949 рік, будучи студентом консерваторії, потрапив до Москви з хором Григорія Bірьовки. Нас запросили виступати на ювілей Сталіна у Большому театрі. Пригадую, як ми співали і дивилися прямо на ложу, в якій сиділи Сталін і Мао Цзедун.
Виступ був вдалим. Через декілька хвилин за куліси зайшов якийсь чиновник і почав розмовляли з паном Вірьовкою. Пізніше я зрозумів, що шукали людину, яка заспіває для вождя кілька українських пісень. Вірьовка назвав мене. Наступного дня до готелю, у якому жив наш хор, приїхав автомобіль. Мене викликали, нічого не пояснили і посадили в авто. Коли під’їхали до Кремля, серце почало швидко битися. Я виконав декілька пісень. Усі були задоволені. Тоді у голові була думка, якщо заспіваю невдало, мене точно поховають… Самі розумієте, які були часи.

Співав в Африці
і думав про Буковину
– Окрім сцени, великим захопленням у вашому житті є садівництво. Відомо, що свій перший сад ви заклали ще у 13 років...

– Усього маю три сади: у рідних Мамаївцях, у селі Старі Петрівці, що біля Києва, і на перетині Полтавської, Київської та Черкаської областей. Тут ростуть і груші, і яблуні, і сливи. Вдома завжди багато фруктів… Садити дерева – це гарний спосіб спілкування з природою. Це одна із моїх пристрастей у житті. Це дає мені силу та натхнення.

– Ви якось зізналися, що завжди шукали зв’язок із природою і…

– А ще мріяв співати і осмислювати красу жінки.

– Все життя поруч із вами дружина Галина Михайлівна…

– Ми разом ще зі студентських років. Вона мене дуже надихає.

– У чому секрет такого довгого і щасливого шлюбу?

– Розумієте, я завжди був дуже популярним, навколо мене були шанувальниці, а я мав любов у серці і один принцип. Суть цього принципу така – бути мужнім і мати свою позицію. Я розумію, що у моєму серці є кохання до жінки, яка поруч, і це важливіше за будь-що. Також дуже багато відіграла у моєму житті мудрість дружини. Щасливий, що ми стільки років удвох. Це святе у моєму житті. Я дуже це бережу.

– Ви об’їздили увесь світ…

– Справді, я відвідав усі континенти. В Африці, наприклад, побував у 16-ти країнах. Окрім Єгипту, бував у Малі, Нігерії, Гвінеї, Гані… Такі поїздки неможливо забути. Подорожував я у 1960-ті роки, коли Чорний континент почав звільнятися від колоніалізму. Пригадую, до Африки вилітав взимку із Москви. На вулиці було 30 градусів морозу, а в Африці нас зустріла спека – 40 градусів тепла.

– Чи співали ви в Африці?

– Авжеж! Один із найяскравіших спогадів – це спілкування з місцевими мешканцями. Вони – неймовірні, дуже тонко відчувають людину. У старовинному містечку Тімбукту я навіть дав три концерти. Ви уявіть – це ж Африка, навколо райська краса, жодної електрики і мікрофонів. Сидять африканці і слухають, як я українською співаю "Рідна мати моя". Коли слухали, мені здавалося, вони завмирали. Вождю одного племені дуже сподобався мій виступ, і він запросив мене у гості. Річкою Нігер ми пливли 150 кілометрів. Виявилося, що у вождя є гарем, у якому більше сотні вродливих жінок. Я співав для них. Вони слухали із захватом. І знову-таки, секрет – у красі української мови, в енергетиці пісні, у моєму виконанні.

– Тобто, навіть співаючи в Африці, ви думали про рідну землю?

– Це дуже тремтливе відчуття – бути за тисячі сотні кілометрів від рідної Буковини і співати африканським племенам дорогі серцю українські пісні. Я ніколи не стомлюся наголошувати, що моє щастя – це Буковина, рідні Мамаївці. Звідси моя сила і звідси моє життя… Я хочу просити кожного читача пишатися рідною Буковиною і замислитися над тим, яке це щастя – жити у Карпатському краю…
Валерія Чорней