RSS logo rss  |  Вхід: Вхід в Молодий Буковинець
Головна | Війна з Росією | Допомога захисникам | ПРО ЧЕРНІВЦІ | Афіша | Історія успіху | Історія успіху Редакційна політика | Про нас | Підпишись Приєднуйся до читачів Приєднуйся до читачів Приєднуйся до читачів
  Новини: Чернівців | України | Світу | » Політика | » Економіка | » Культура | » Спорт | » Здоров'я | » Кримінал | » Життя | » Фото | » Відео |

Майже сорок років історик Юрій Макар працює у Чернівецькому національному університеті. Із них 27 був деканом історичного факультету. Днями йому виповнилося 75 років, але він все одно продовжує навчати студентів і працювати в заокеанських архівах. Юрій Макар керує кафедрою міжнародних відносин, подорожує світом.

Ми зустрілися з науковцем у його кабінеті. На полицях та на столі – наукові записи. Є й остання праця – "Україна в міжнародних організаціях", яка вже розійшлася різними університетами світу.

"Про рідну землю можна дізнатися в Америці"
Юрій Іванович дає мені у руки посібник "Україна у міжнародних організаціях". Над ним працювали три роки. Вже надійшли захоплені відгуки з університетів Канади та Польщі… "Це робить нам, українським науковцям, гарне реноме".

– Чи є наукова робота, яка особливо дорога вам?

– Особисто для мене є така праця. Вже готовий її рукопис. Але з гіркотою мушу визнати, що не маю часу для цієї справи. Родом я із прадавньої української землі Холмщини (тепер у складі Польщі – ред.). До депортації до Союзу там жили українці. Вперше українців звідти почали вивозити 1915 року, вдруге – у 1940-х. Я хочу показати суспільно-політичне життя українців у цей період. Праця буде називатися "Від депортації до депортації". Спочатку задум був написати книгу на 500 сторінок. Але ми з колегами заглибилися у справу, почали отримувати документи із заокеанських архівів і зрозуміли – буде три томи. Лише з Оттави із центрального архіву мені трьома посилками надіслали 18 кілограмів копій цінних документів. Я навіть не знаю, скільки це сторінок! Гріх буде не опублікувати ці дані. Адже їх можуть забути. Загалом зібрав матеріали в архівах Канади, США, України… Як не парадоксально, якщо хочеш довідатися про свою рідну землю, треба їхати до Америки. Так 1990 року в Нью-Йорку я знайшов інформацію про свого батька.

– Депортація стосується і вас особисто. Як пережите вплинуло на життя, світогляд?

– Дитинство моє минуло під постріли і кров. Якось у селі за одну ніч вбили 125 людей. Із 290 хат залишилося лише дев’ять. 1943-го вбили мого батька… 1941 року німці дозволили українську народну школу. Я пішов до першого класу в шість років. У тій школі я провчився чотири роки. Але найсильніше моє навчання – моя свідома українська родина. Вдома висіли портрети Тараса Шевченка, Івана Франка…

Як це вплинуло на мене? Просто хочу, щоби люди не забували історію. З першого січня 2004 року я маю статус учасника війни. Його надали усім депортованим з Польщі українцям. Багатьом людям це дуже допомагає у житті, бо у них скромні статки. Але цей титул для мене – насамперед моральна сатисфакція.

– У 1960-х ви знову повернулися до Польщі. Почали працювати в архіві…

– Володіючи польською мовою, вирішив написати дисертацію про Польщу. Тоді не все можна було писати. Я обрав тему "Варшавське повстання 1944 року". Знаєте, тоді ця тема була наче вибух бомби. Я почав працювати. 1967 року у Варшаві знайшов родичів. Вони мене з мамою запросили у гості. Їхали на кілька днів, а залишилися на два місяці. В архіві працював щодня, окрім неділі. Результат – на початку 1971 року захистив дисертацію. Того ж року потрапив до Чернівецького університету.

– А до того ви були директором школи, служили у повітрянодесантних військах…

– У мене за плечима 51 стрибок з парашутом. Як спорт прийшов у моє життя? 1949 року я вступив до педучилища у Володимирі-Волинському, яке розпочало підготовку вчителів фіз­культури. Я тоді був слабеньким юнаком. Але за чотири роки навчання дуже зміцнів і здобув різні розряди з 11-ти видів спорту. Досить сильним був у гімнастиці, стрільбі та плаванні. І сьогодні я роблю фізичну зарядку, плаваю. Вже, щоправда, давно не ставав на лижі.

Спорт – це чудовий спосіб бути у гарній формі, незалежно від віку.

А після училища 1954 року мене призвали на військову службу в повітрянодесантні війська у Рязані. Пригадую, ми літали на Північ, до норвезького кордону лякати НАТО. Ми дуже багато стрибали, але ніхто з нашої команди не зазнав травм. Але за тиждень до цього на Далекому Сході під час подібних маневрів загинуло 105 парашутистів. Тож скажу чесно, я стрибав і на воду, і на ліси, і зі зброєю, і без зброї… І щоразу було страшно.

Потім почав працювати вчителем на Львівщині. Там створив парашутний гурток з учнів старших класів. Але хлопцям дозволяли стрибати з 18-ти років, а їм було лише по 16.

– Як вдалося так довго пробути на посаді декана за різних ректорів і режимів?

– Я просто ніколи не думав триматися за крісло. У мене була ідея-фікс – наука і лекції. Але не завжди так вдавалося. На стаціонарі у нас було усього 200 студентів. А тепер щороку лише на перший курс беруть 260 осіб. Багато працювали, ми наш факультет із бурси перетворили на науковий підрозділ з двома докторськими радами.

Паралельно дуже багато виїжджав за кордон. Побачив понад 40 країн. По роботі спочатку я їздив дуже одноманітно. Це були безкінечні поїздки до Польщі, Канади, США, Румунії. Потім географія розширилася…

– Ви – один із перших, хто почав їздити за кордон за Союзу. Важко було тоді виїхати?

– Це парадокс. Я мав доступ до засекречених робіт, але нікому на думку не спадало не випустити мене за кордон. 1977 року ми підписали угоду з університетом міста Саскатун (Канада). Це була бомба для радянського суспільства. Адже такі угоди майже не допускалися, щоб не заразити "здоровий дух радянських людей".

За ніч ми підготували угоду і наступного дня підписали її. Це гриміло на всю Україну.

"У нас дають знання, але не дають майбутнього"
– Подейкують, у 1970-х роках на факультеті виявили своєрідне націоналістичне підпілля. Як ви тоді діяли?

– У перші роки, коли був деканом, кількох студентів виключили за націоналізм. За радянських часів усе будувалося на пошуку внутрішніх ворогів. А сьогодні ми пожинаємо плоди цього. Це відбувалося двома хвилями. Друга хвиля перевірок прийшла до нас у 1970-х. Фактично підпілля як такого на факультеті не було. Пригадую один дикий випадок, коли дали партійну догану мені і деканові фізичного факультету Миколі Раранському. На наших факультетах було найбільше хлопців. Декількох звинуватили у буржуазному націоналізмі. Це виявилося у тому, що наші хлопці вирішили покласти квіти до погруддя Тарасові Шевченку в маленькому парку за університетом. Це роздули тодішні працівники КДБ, які прагнули нагород. Частина провини лягла на мене… Але це фактично була надумана справа. Більше таких випадків на факультеті не пригадую. У 1980-х роках ця система почала руйнуватися.

– Тепер молодь дедалі частіше каже, що навчання в університеті нічого не дає…

– Це не безпідставні думки. Однак річ не в тім, що ми даємо гарну чи погану освіту. Річ у тім, що ця освіта дає людині. Ми випускаємо магістрів міжнародних відносин. Вони володіють трьома мовами, однак не знають, куди податися… Ось тому і виникають такі сумні розмови про освіту.
То ми вступаємо у Болонський процес, то журимося, що цього не потрібно робити. Насправді ми не гірше вчимо за інших. Треба робити науку, бо нині у нас дають знання, але не дають майбутнього.

– Це ваш девіз у науці – щоб усі розробки мали практичну користь?

– Я не хочу бачити чергового доктора наук, я хочу бачити практичне застосування. Я – вільний і щасливий науковець… Однак я не можу заспокоїтися, думаю про студентів. Нас по­винні поважати, і це не має бути соромно заявити: "Я – науковець з України!" З точки зору обивателя, у світі невигідно бути українцем – не поважають. Хоча наші люди в усіх країнах світу творять дива. Якби не наші, не було би пшениці в Канаді, Австралії… Треба змінювати нашу ментальність. Ми кажемо "Він – поганий правитель", "У нас погана наука". А які ми самі? Нічого з неба не падає просто так. Усе походить від нас самих. 
Валерія ЧОРНЕЙ

досьє
Макар Юрій Іванович
1971 року почав працювати у Чернівецькому державному університеті.
1975 – обраний на посаду декана історичного факультету.
27 років працював деканом факультету.
1998 – на історичному факультеті розпочалася підготовка фахівців-політологів.
1999 – на факультеті розпочато підготовку фахівців з міжнародних відносин.
За роки праці в Чернівецькому університеті підготував півтора десятка праць і приблизно десять докторів історичних та політичних наук.
18-02-2010, 09:51
Коментарів 0 Переглядів 1 990

Теги -
• Новини партнерів
купити айфон 15 у Львові, ціни в Україні



"На Трампа сподіваймося, але люби, Боже, правду"
"Це важка, але необхідна правда, яку важко буде прийняти багатьом", - зазначає Сергій Рудик
«По ліки їду дев’ять кілометрів». Блог Людмили Осадчук
Як живуть мешканці села Чорнівка, яке приєднали до Чернівецької територіальної громади
ВІДЕО Переглянути все відео

Паровоз не курсував уже понад 60 років

Чернівецька філія Державного підприємства "Івано-Франківський науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації" — це надійний партнер із забезпечення точності вимірювань, сертифікації продукції та відповідності стандартам. Філія запрошує до співпраці місцевих виробників, організації та фірми, які займаються виробництвом, експортом та імпортом, реалізацією продукції.

"Профі-Центр" — це не стереотипне середовище для вивчення іноземної. Насамперед це осередок, який має не тільки ефективну навчальну базу, яку може запропонувати студентам, а й відповідні підтвердження цьому.

Кожен маленький гість отримає солодкий подарунок за віршик чи талант. Варто лиш продекламувати віршик чи розповісти, яким чемним був цього року.