Майже сорок років історик Юрій Макар працює у Чернівецькому національному університеті. Із них 27 був деканом історичного факультету. Днями йому виповнилося 75 років, але він все одно продовжує навчати студентів і працювати в заокеанських архівах. Юрій Макар керує кафедрою міжнародних відносин, подорожує світом.
Ми зустрілися з науковцем у його кабінеті. На полицях та на столі – наукові записи. Є й остання праця – "Україна в міжнародних організаціях", яка вже розійшлася різними університетами світу.
"Про рідну землю можна дізнатися в Америці"
Юрій Іванович дає мені у руки посібник "Україна у міжнародних організаціях". Над ним працювали три роки. Вже надійшли захоплені відгуки з університетів Канади та Польщі… "Це робить нам, українським науковцям, гарне реноме".
– Чи є наукова робота, яка особливо дорога вам?
– Особисто для мене є така праця. Вже готовий її рукопис. Але з гіркотою мушу визнати, що не маю часу для цієї справи. Родом я із прадавньої української землі Холмщини (тепер у складі Польщі – ред.). До депортації до Союзу там жили українці. Вперше українців звідти почали вивозити 1915 року, вдруге – у 1940-х. Я хочу показати суспільно-політичне життя українців у цей період. Праця буде називатися "Від депортації до депортації". Спочатку задум був написати книгу на 500 сторінок. Але ми з колегами заглибилися у справу, почали отримувати документи із заокеанських архівів і зрозуміли – буде три томи. Лише з Оттави із центрального архіву мені трьома посилками надіслали 18 кілограмів копій цінних документів. Я навіть не знаю, скільки це сторінок! Гріх буде не опублікувати ці дані. Адже їх можуть забути. Загалом зібрав матеріали в архівах Канади, США, України… Як не парадоксально, якщо хочеш довідатися про свою рідну землю, треба їхати до Америки. Так 1990 року в Нью-Йорку я знайшов інформацію про свого батька.
– Депортація стосується і вас особисто. Як пережите вплинуло на життя, світогляд?
– Дитинство моє минуло під постріли і кров. Якось у селі за одну ніч вбили 125 людей. Із 290 хат залишилося лише дев’ять. 1943-го вбили мого батька… 1941 року німці дозволили українську народну школу. Я пішов до першого класу в шість років. У тій школі я провчився чотири роки. Але найсильніше моє навчання – моя свідома українська родина. Вдома висіли портрети Тараса Шевченка, Івана Франка…
Як це вплинуло на мене? Просто хочу, щоби люди не забували історію. З першого січня 2004 року я маю статус учасника війни. Його надали усім депортованим з Польщі українцям. Багатьом людям це дуже допомагає у житті, бо у них скромні статки. Але цей титул для мене – насамперед моральна сатисфакція.
– У 1960-х ви знову повернулися до Польщі. Почали працювати в архіві…
– Володіючи польською мовою, вирішив написати дисертацію про Польщу. Тоді не все можна було писати. Я обрав тему "Варшавське повстання 1944 року". Знаєте, тоді ця тема була наче вибух бомби. Я почав працювати. 1967 року у Варшаві знайшов родичів. Вони мене з мамою запросили у гості. Їхали на кілька днів, а залишилися на два місяці. В архіві працював щодня, окрім неділі. Результат – на початку 1971 року захистив дисертацію. Того ж року потрапив до Чернівецького університету.
– А до того ви були директором школи, служили у повітрянодесантних військах…
– У мене за плечима 51 стрибок з парашутом. Як спорт прийшов у моє життя? 1949 року я вступив до педучилища у Володимирі-Волинському, яке розпочало підготовку вчителів фізкультури. Я тоді був слабеньким юнаком. Але за чотири роки навчання дуже зміцнів і здобув різні розряди з 11-ти видів спорту. Досить сильним був у гімнастиці, стрільбі та плаванні. І сьогодні я роблю фізичну зарядку, плаваю. Вже, щоправда, давно не ставав на лижі.
Спорт – це чудовий спосіб бути у гарній формі, незалежно від віку.
А після училища 1954 року мене призвали на військову службу в повітрянодесантні війська у Рязані. Пригадую, ми літали на Північ, до норвезького кордону лякати НАТО. Ми дуже багато стрибали, але ніхто з нашої команди не зазнав травм. Але за тиждень до цього на Далекому Сході під час подібних маневрів загинуло 105 парашутистів. Тож скажу чесно, я стрибав і на воду, і на ліси, і зі зброєю, і без зброї… І щоразу було страшно.
Потім почав працювати вчителем на Львівщині. Там створив парашутний гурток з учнів старших класів. Але хлопцям дозволяли стрибати з 18-ти років, а їм було лише по 16.
– Як вдалося так довго пробути на посаді декана за різних ректорів і режимів?
– Я просто ніколи не думав триматися за крісло. У мене була ідея-фікс – наука і лекції. Але не завжди так вдавалося. На стаціонарі у нас було усього 200 студентів. А тепер щороку лише на перший курс беруть 260 осіб. Багато працювали, ми наш факультет із бурси перетворили на науковий підрозділ з двома докторськими радами.
Паралельно дуже багато виїжджав за кордон. Побачив понад 40 країн. По роботі спочатку я їздив дуже одноманітно. Це були безкінечні поїздки до Польщі, Канади, США, Румунії. Потім географія розширилася…
– Ви – один із перших, хто почав їздити за кордон за Союзу. Важко було тоді виїхати?
– Це парадокс. Я мав доступ до засекречених робіт, але нікому на думку не спадало не випустити мене за кордон. 1977 року ми підписали угоду з університетом міста Саскатун (Канада). Це була бомба для радянського суспільства. Адже такі угоди майже не допускалися, щоб не заразити "здоровий дух радянських людей".
За ніч ми підготували угоду і наступного дня підписали її. Це гриміло на всю Україну.
"У нас дають знання, але не дають майбутнього"
– Подейкують, у 1970-х роках на факультеті виявили своєрідне націоналістичне підпілля. Як ви тоді діяли?
– У перші роки, коли був деканом, кількох студентів виключили за націоналізм. За радянських часів усе будувалося на пошуку внутрішніх ворогів. А сьогодні ми пожинаємо плоди цього. Це відбувалося двома хвилями. Друга хвиля перевірок прийшла до нас у 1970-х. Фактично підпілля як такого на факультеті не було. Пригадую один дикий випадок, коли дали партійну догану мені і деканові фізичного факультету Миколі Раранському. На наших факультетах було найбільше хлопців. Декількох звинуватили у буржуазному націоналізмі. Це виявилося у тому, що наші хлопці вирішили покласти квіти до погруддя Тарасові Шевченку в маленькому парку за університетом. Це роздули тодішні працівники КДБ, які прагнули нагород. Частина провини лягла на мене… Але це фактично була надумана справа. Більше таких випадків на факультеті не пригадую. У 1980-х роках ця система почала руйнуватися.
– Тепер молодь дедалі частіше каже, що навчання в університеті нічого не дає…
– Це не безпідставні думки. Однак річ не в тім, що ми даємо гарну чи погану освіту. Річ у тім, що ця освіта дає людині. Ми випускаємо магістрів міжнародних відносин. Вони володіють трьома мовами, однак не знають, куди податися… Ось тому і виникають такі сумні розмови про освіту.
То ми вступаємо у Болонський процес, то журимося, що цього не потрібно робити. Насправді ми не гірше вчимо за інших. Треба робити науку, бо нині у нас дають знання, але не дають майбутнього.
– Це ваш девіз у науці – щоб усі розробки мали практичну користь?
– Я не хочу бачити чергового доктора наук, я хочу бачити практичне застосування. Я – вільний і щасливий науковець… Однак я не можу заспокоїтися, думаю про студентів. Нас повинні поважати, і це не має бути соромно заявити: "Я – науковець з України!" З точки зору обивателя, у світі невигідно бути українцем – не поважають. Хоча наші люди в усіх країнах світу творять дива. Якби не наші, не було би пшениці в Канаді, Австралії… Треба змінювати нашу ментальність. Ми кажемо "Він – поганий правитель", "У нас погана наука". А які ми самі? Нічого з неба не падає просто так. Усе походить від нас самих.
Валерія ЧОРНЕЙ
досьє
Макар Юрій Іванович
1971 року почав працювати у Чернівецькому державному університеті.
1975 – обраний на посаду декана історичного факультету.
27 років працював деканом факультету.
1998 – на історичному факультеті розпочалася підготовка фахівців-політологів.
1999 – на факультеті розпочато підготовку фахівців з міжнародних відносин.
За роки праці в Чернівецькому університеті підготував півтора десятка праць і приблизно десять докторів історичних та політичних наук.
