«Війну в Афгані забувати не можна»

Афганістан. Далекий і чужий. Це словосполучення і через 20 років після закінчення цієї жахливої війни лунає в серцях буковинських сімей, сини яких не повернулися з афганської землі, де довгі десять років йшла ця нікому непотрібна війна, яка не принесла ні успіху, ні перемог жодній зі сторін, що воювали.

У 1980-ті роки кожна сім’я, у якій підростали юнаки, з острахом та тривогою очікували призову до Радянської армії. Куди запроторять військкомати 18-річних хлопців відбувати свій громадянський обов’язок перед Батьківщиною? Афганістан був у всіх на устах. Батьки збиралися під Кіцманським збірним пунктом, намагаючись дізнатися, куди направлять їхніх дітей служити. Наприкінці дня виходив за ворота офіцер й іронічно-заспокійливо казав:

"Можу сказати, де будуть служити ваші сини, – всі будуть служити в Радянській армії!"
Батьки з роздратуванням розходилися по домівках, не отримавши жодної інформації про солдатське майбутнє своїх дітей.
У цьому круговерті військової таємниці були й батьки Романа Продана з села Динівці, що на Новоселиччині. А Роман якось байдуже сприйняв свою майбутню солдатську долю: він мав професії шофера та радиста-морзяника. Можливо, професія радиста і визначила, що він на початку літа 1985 року опинився в навчальному військовому центрі Канськ-Ачинський Красноярського краю Росії, де готували повітряних стрілків-радистів бомбардувальників ІЛ-28. Романтика польотів, стрибків з парашутом цілковито захопили уяву Романа. Минуло шість місяців напруженого навчання – і ось вже бойовий авіаційний полк. Місто Звітінськ Амурської області. Тут полк проводив спецнавчання в умовах гірської місцевості та 50- градусних морозів: зліт, посадка, парашутне десантування екіпажів з бомбардувальника АН-12. Роман писав заспокійливі листи батькам, хоча добре розумів з натяку свого командира, що полк готують для направлення в Афганістан.

Початок 1986 року став початком передислокації цього полку на найбільшу радянську військову базу на афганській землі в місті Баграм.

"Навіщо все це робиться?"

– Місто Баграм розташоване за 35 кілометрів від Кабула, – розповідає прапорщик Роман Продан. – База знаходилася в долині, яку обрамляли скелясті гори. Якраз на вершинах цих хребтів інколи з’являлися загони моджахедів та робили спроби обстріляти військову базу. В таких випадках у повітря підіймали наші СУ-27, ліквідовували ці вогневі точки.

Бойовий пост Романа Продана знаходився в хвості АН-12, а двоствольна гармата, якою він керував, була захистом літака від ракет "Стінгер". Бойові вильоти здійснювали на цілі муджахедівських караванів, що рухалися дорогами від пакистанського кордону, – продовжує Роман. – В цих караванах переважно перевозили зброю. Були цілі також у кишлаках та на гірських вершинах, де концентрувалися загони душманів. Після заходу АН-16 на каравани та кишлаки від них залишалися купи каміння, коли літак звільнявся від 40-тонного бомбового навантаження. Щоденні вильоти виснажували льотчиків, а результат "роботи" пригнічував. Виникали питання: "Навіщо все це робиться?", "Кому це потрібно?" Скрізь сіялися смерть, каліцтво, як з одного, так і з іншого боку.

Двічі стрілок-радист Продан потрапляв у екстремальні ситуації, коли "Стінгери" по тепловому наведенню попадали в турбіни АН. Але доля була прихильна до екіпажу, пілоти на двигунах одного крила "дотягували" літак до своєї бази.

У Баграмі був військовий госпіталь, у ньому було багато по­мер­лих бійців. Там же їхні тіла складали в ящики, паяли в "цинки", а з військової бази відправляли "Вантажем-2000". І ненажерливий АН, вщерть забитий цими цинковими ящиками, підіймався якомога вище, намагаючись уникнути душманських ракет.

Десять довгих років незрозуміла і жорстока Афганська війна вбивала та калічила молодих людей. Афганістан у кожному, хто повернувся, залишив свій слід, свої роздуми і рани. Саме роздуми про доцільність цієї війни залишилися в їхніх душах назавжди. Понад два роки прапорщик Роман Продан здійснював бойові вильоти в складі екіпажу з семи чоловік. І ніхто з цих людей не міг сказати, чи повернеться з бойового польоту.

Медалі "За бойові заслуги", "За відвагу", "Воїну-інтернаціоналісту" та "Вдячність від афганського народу" і навіть унікальна грамота Президії Верховної Ради СРСР, підписана М. Горбачовим, залишаються як сумна пам’ять про палаючий Афганістан.

Та найбільшою нагородою Романа була радість, що вижив і вцілів у цій чужій війні.
Демобілізувався в січні 1988 року, радості не було меж в батька Івана Васильовича та матері Парасковії Петрівни Проданів.

Коли не вступив на льотчика, батьки зраділи
Романа не полишала романтична мрія – стати льотчиком. Він навіть мав направлення на пільговий вступ до одного з льотних училищ Саратовської області, але запізнився на два дні, тому його не зарахували на навчання. Саме через це неприховано раділа його мама. Втративши мрію стати військовим пілотом бойового літака, Продан обрав теж відповідальну професію – залізничника. Ось уже двадцять років він працює машиністом тепловоза.

Працюють у локомотивному депо ще шестеро "афганців" – машиністи Олександр Баб’юк, Ярослав Козлан, Веніамін Книш, Микола Попавенюк, Микола Різун та столяр Валерій Тодоришин. Всім їм вже за 40.

Сьогодні це чудові робітники, своєю сумлінною працею вони показують добрий приклад молодим цінувати мирне життя. Вони воювали в надто важких умовах гір і пустель, холодів і спеки – де не було лінії фронту. Там, в палаючому Афганістані, минула їхня юність, там втрачали вони своє здоров’я, залишивши частину своїх обпалених сердець на чужій землі.

– Не можна забувати ті роки війни, – каже Роман Продан. – Зробити так – означало б зрадити своїх бойових побратимів, образити близьких і рідних тих, хто не повернувся з Афганістану. Кому була потрібна ця війна? З кожним днем дедалі важче знаходити відповідь на це запитання. Сьогоднішні "афганці" не пишаються своїм статусом, але й не соромляться його. Вони виконували наказ армійських командирів, яким теж віддавали накази "згори". А ціна була надто високою – людські життя, фізичне та моральне каліцтво молодих людей.

15 тисяч загинуло в цій авантюрній війні, 3360 з них – українці. Усі вони поклали свої голови на дорогах, в горах та ущелинах Афганістану.
56 імен буковинських юнаків викарбовано на стелах "Пам’ятника афганцям" у Чернівцях. які жертовно віддали своє життя на чужій війні, на чужій землі. 
Дмитро ЛЕВИЦЬКИЙ